У селі Коломия, що на Івано-Франківщині, стояла гарна хата з вишневим садом. Поруч, на квітнику, розквітали волошки та мальви, а буйство фіолетових барв крутило голову, мов весняний спів солов’їв.
Ганна Семенівна, закинувши ноги на гойдалку, читала книжку, поки в печі допікався пиріг із сливами. Запах тіста переплітався з м’ятоним ароматом з-під вікон, і здавалося, ніби в саму Божу світлицю завітала.
Завжди вона відчувала, коли він мав приїхати. Того дня зранку місила тісто, вигадуючи нові начинки. Борщі та вареники їй не подобалися — магія була в тісті, яке слухняно підкорялося її рукам.
Смішно. Колись так само вправно стрягала пироги її бабуся. А тепер — вона. І зовсім не бабуся.
Він ніколи не знав наперед, коли з’явиться бажання їхати до неї. Просто минав час — і його знову тягнуло до неї, немов до рідної хати. Завжди дзвонив уже з дороги.
У нього не було нічого, окрім минулого: два шлюби, син, переїзд до Києва, речі у багажнику та купа спогадів, з яких він повільно виповзав, як із темного ярку.
Познайомилися банально — на весіллі сусіда. Його притягнув брат, її — подруга. Обоє не хотіли йти, тому й сиділи осторонь, ніби чужі на власному бенкеті. А потім він запросив її на танець. І купив у дівчинки-квітниці дешеву троянду на довгому стеблі. А далі — провів її додому через усі провулки села.
Все переплелося. І він злякався — навіщо знову мучити серце?
Та щоразу, коли самотність ставала непереносною, сідав у машину і їхав. Щоб сховати обличчя у її волоссі і прошепотіти: “Ну, привіт…”
І навіть думав, що міг би залишитися тут назавжди. Одного разу сказав їй про це. В її очах спалахнуло й згасло: “Як знаєш, як вирішиш”.
Розставались завжди болісно. Він уже виходив за ворота, але обертався, повертався, щоб поцілувати її ще раз.
Шкодував, що пізно зустрів цю жінку. Радів, що зустрів взагалі.
А вона наливала чай у глиняну чашку, різала пиріг і сідала навпроти.
Нічого надзвичайного. У його житті були палкі ночі й бурхливі пристрасті. Але виявилося, що йому потрібна була ця тиха любов, що пахне м’ятою та полуничним варенням. Чи малиновим. Чи порічковим. І розмови до світанку. І вигин її стегна. І сонна усмішка. І її дихання у телефонній трубці через сотні кілометріА потім прийшла зима, і сніг укрив її двір, немов біла хустка, залишивши лише тишу — без його кроків, без дзвінка, без слова “привіт”.
