Жінка мешкала в гарному будиночку. Поруч, на квітнику, розквітали гортензії та петунії. Фіолетове розмаїття барв просто заворожувало.
Вона зігнула ноги в садових гойдалках і читала книжку. У печі дозрівав абрикосовий пиріг. Його аромат змішувався з м’ятним запахом кущів, і здавалося, що саме так пахне в раю.
Завжди вона безпомилково відчувала, коли він мав приїхати. Того дня зранку замішувала тісто. Вигадувала нові начинки для своїх пирогів. А от усі ці картоплі-соуси та борщі їй не подобалися. Магія крилася в тісті, яке слухняно підкорялося її спритним рукам.
Кумедно. Колись пироги пекла лише бабуся. А тепер — вона. І вона, звісно, ще не бабуся.
Він ніколи не знав, коли поїде до неї. Просто минув деякий час — і його різко починала тягнути до неї. Завжди дзвонив уже з дороги.
У нього не було нічого й нікого. Окрім минулого життя, двох шлюбів, одного сина, переїзду в інше місто, речей у багажнику машини, мільйону спогадів і повільного вилазу з темної прірви відчаю й люті.
Познайомилися банально. На пляжній вечірці. Чужа компанія дорослих людей. Його потягнув друг, її — сестра. Вони обидва не хотіли йти, тому й сиділи на тому весіллі життя немов чужі. А потім він запросив її на танець. І чомусь купив у дівчини-квітниці пошлу троянду на довгому стеблі. А потім повіз її додому через усе місто.
І все переплелося. І йому стало лячно. Навіщо знову мучити серце?
Та щоразу, коли порожнеча навколо ставала нестерпною, сідав у машину і їхав. Щоб вткнутися обличчям у її волосся і прошепотіти на вухо: ну, привіт…
Він навіть почав думати, що міг би залишитися тут і жити. Одного разу навіть сказав їй про це. У неї спалахували і миттєво гасли очі: як хочеш, як вирішиш, як вважаєш за потрібне.
І щоразу розлучалися, ніби рвали живу плоть. Він уже виходив за ворота, але зупинявся й обертався. І повертався, щоб поцілувати її. І знову намагався поїхати. І знову повертався.
Шкодував, що так пізно зустрів цю жінку. Радів, що взагалі її зустрів.
А вона наливала чай у високу глечик, різала пиріг і сідала навпроти. Нічого особливого. У його житті були справжні пристрасті й палкі ночі. Та виявилося, що йому потрібна була ця тиха й спокійна любов. Що пахла м’ятою та полуничним варенням. Або малиновим. Або аґрусовим. І розмови до світанку. І вигин її стегна. І сонна посмішка. І її подих у телефонній трубці через кілометри й супутники зв’язку.
Не став чекати вихідного. Подзвонив, як завжди, з дороги. Вимкнув телефон, додав гучність музики — і не почув удар.
Вона так ніколи і не дізнається, що він їхав до неї назавжди.
Він так ніколи і не дізнається, що в його донечки очі — проймаючо-блакитні.
