— Василю, скільки можна?! — голос Олени зірвався на шепіт, у якому почувалась втома та безнадія. — Ми вже два роки як одружені, а досі живемо у твоєї мами. Доки це триватиме?
— А тобі що знову не подобається? — насупився чоловік. — У нас є дах над головою, все під рукою. У тебе ж немає квартири, а знімати ми не можемо собі дозволити. Мама готує, допомагає, піклується. У чому проблема?
— Краще тіснитися в орендованій однушці, аніж жити з твоєю матір’ю… — тихо кинула Олена.
Василь лише розвів руками.
— Хочеш — їдь до своєї мами в село, кидай роботу. Я залишаюся. Я звик до міста.
Від цих слів Олені стало особливо гірко. Так, вона родом із невеликого села під Житомиром, де залишилася її мати. Але ж вона не винна, що доля занесла її до міста, де вона зустріла чоловіка, влаштувалася на роботу, почала будувати життя. А тепер їй ніби натякають: ти тут чужа.
Жити під одним дахом із свекрухою ставало нестерпно. Для Василя, звісно, все було зручно — адже для матері він ідеальний син, вона його не дорікає, не читає нотацій, не вчить. Але Олені відводилася роль ворога — чужої, яка нібито «відібрала» у матері сина.
Марія Іванівна овдовіла рано. Сина виховувала сама. І все її життя тепер — Василь. Тому вона з самого початку сприйняла Олену як суперницю. Зовні — ввічлива, чемна. Але варто було Василю вийти з кімнати, як починався холодний нагляд.
Спочатку свекруха почала критикувати, як Олена миє посуд і розставляє чашки на полиці. Потім їй став дратувати чай — то солодкий, то гіркий, то «зовсім без смаку». Якось вона навіть звинуватила Олену, що та не дбає про здоров’я сина, бо кладе в чай цукор.
Кулінарія стала окремою темою. Будь-яку страву, приготовану Оленою, Марія Іванівна або ігнорувала, або викидала. Жінка все частіше почала відчувати себе зайвою в цьому домі. Вона рано йшла на роботу, а ввечері намагалася затриматися якнайдалі — лише б не повертатися до квартири, де кожна дрібниця ставала приводом для докорів.
Навіть якщо на тумбочці лежала серветка — свекруха одразу ж починала їдко казати, мовляв, «тільки до бруду звикла». Жодного теплого слова, ані трохи поваги. Лише докори, іронія, холод.
Одного разу Олена не витримала. Зібрала сумку й поїхала до матері — у те саме село, з якого колись виїхала за мрією. Сиділа біля вікна й плакала. Не через образи — через втому. Через те, що не вистачило сил боротися. Не вистачило чоловіка поруч.
Минув час. Біль затих. І тоді прийшло усвідомлення: не треба було мовчати. Треба було раніше сказати Василеві відверто, жорстко, по-справжньому. Попросити, вимагати підтримки, а не терпіти все наодинці. Адже коли чоловік мовчить — це теж відповідь.
Зараз Олена знає: жити з чужою жінкою, навіть якщо це мати чоловіка, — завжди ризик. Особливо якщо ти залишилася одна в цьому «трикутнику». Але головне — не опускати руки. Сім’ю можна врятувати, якщо боротися разом. А не одній — за двох.
Та як ви вважаєте: хто був правий — Олена чи Василь? Чи можна ужитися зі свекрухою, чи варто йти при перших ознаках тиску?
