— Жалкуєш? — спитав Максим, обіймаючи Олену, яка притулилася до його грудей.
— Ні. А ти? — Олена підняла на ного очі, усміхаючись.
— Я щасливий. Знаєш, коли ти вперше прийшла до нас з Софійкою додому, я відчув — це доля. Все, що було до тебе, було лише для того, аби ми зустрілися. Після того, як вона пішла…
Олена легенько притулила палець до його губ.
— Не треба згадувати погане. Тепер усе буде добре…
### Рік тому
Олена застелила стіл святковою скатертиною, розставила тарілки, виделки, дві келихи.
— Ти впевнена, що правильно, що святкуємо вдома? У компанії було б веселіше. Можемо ще встигнути до Сашка, — промовив Ігор, коли вона повернулася на кухню.
— Впевнена. Візьми це на стіл. — Олена подала йому тарілку з нарізкою сиру та ковбаси, салатник. — З друзями побачимося завтра. Ми з тобою три роки разом і жодного разу не зустрічали Новий рік наодинці. А як зустрінеш, так його й проведеш.
— Тобто ти хочеш «запрограмувати» нас на цілий рік добровільного заточення вдвох? — засміявся Ігор, зупинившись біля дверей.
— Було б чудово. Шкода, що не вийде, — зітхнула Олена.
— Гаразд, спробуємо, — здався Ігор і пішов у кімнату.
Олена дістала з холодильника пляшку шампанського, ще один салатник і понесла до столу.
— Ну як? Красиво? — Ігор жестом показав на своє «творіння». — Можемо вже провожати старий рік? А то я ось-ось слиною захлинуся.
— Ще ні. Дай мені п’ять хвилин. Хочу переодягтися та причепуритися. — Олена пішла у спальню.
— Навіщо нове плаття, якщо ми самі вдома? — буркнув Ігор, хапаючи шматочок ковбаси.
— Тому що свято! — почувся її голос із кімнати.
«Ох уж ця творча натура з любов’ю до ефектів», — подумав Ігор і взяв ще один шматочок.
Незабаром у кімнату увійшла Олена у яскраво-червоній сукні, з розпущеними кучерями.
Ігор схвалив кивком, оглядаючи її. Вона грайливо обернулася на підборах, і піділ сукні розлетівся, немов крила.
— Тепер можна сідати за стіл, — весело сказала Олена, глянувши на годинник.
— Ого, скільки всього. Ми цього не з’їмо. Може, подзвонимо Витьку? Він вдома з мамою, — запропонував Ігор, сідаючи.
— Завтра подзвонимо. Відкривай шампанське. — Олена сяяла.
«Якась вона сьогодні дивна», — подумав Ігор і взявся за пляшку.
— Ти сьогодні… — він завагався, — дуже емоційна.
— Трохи. Почекай, скоро дізнаєшся. — Олену розривала від новини, але вона хотіла сказати її після курантів, щоб було урочисто. Коли ще ділитися радістю, як не у Новий рік?
Вони випили, поїли салатів. Наївшись, Ігор відкинувся на стілець. По телевізору йшла якась легка комедія.
— Чому ти майже не пила? — спитав він, помітивши, що її келих майже повний.
— Бо відразу захочеться спати, а я хочу подивитися концерт, — відповіла Олена.
— Піду покурю. — Ігор вийшов на балкон.
Тихо падав сніг, у вікнах мерехтіли гірлянди. У сусідньому дворі вже лунали петарди.
— Ігорку, іди, зараз президент виступатиме, — покликала Олена.
Він докурив, кинув цигарку й повернувся в кімнату. Президент вже говорив свій звичний зворот. Ігор слухав вполуха. Наповнив келих, чекаючи на куранти.
— Ти знову не п’єш? — здивувався він. — Як же загадувати бажання?
— Ігорку, мені треба тобі щось сказати. — Олена випросталася. — Може, долинеш собі ще?
Він наповнив келих, а вона продовжила:
— Ми зустрічаємо Новий рік не вдвох. В нас уже компанія. — Очи в неї сяяли.
Ігор дивився, не розуміючи.
— Не здогадуєшся? Я вагітна. У нас буде дитина. Він уже є, просто ще маленький.
Ігор випив і поставив порожній келих.
— Ти не радий? — у голосі ОленА наступного року вони втрьох зустрічали Новий рік – Олена, Максим і їхнє маленьке диво, обіймаючись під ялинкою.
