“Я не плакала, а просто дивилася йому в вічі…” — історія бабусі з харківського будинку для літніх про свій кінець і новий початок
Ой, діточки мої, сідайте ближче, бо розповім вам таку історію, що аж сама інколи здивовано моргаю — невже це було зі мною? Як я жила, страждала, а потім — наче хтось перевернув сторінку в казці, хоч уже й не сподівалася.
От сиджу тепер у цьому затишному будиночку на Солом’янці, дивлюся у вікно на каштани, а в голові — кіно з мого життя. Як мене, колись жваву й бадьору, рідна родина спочатку пестила, а потім… ой, лелечки, мій чоловік Тарас вимовив те, від чого аж пісок у пічці засипів.
— Я не буду годувати немічну бабулю! — почула я тоді від нього. І це було не просто слово — наче хтось вилив на мене окріп. Він стояв біля мого ліжка з поглядом холоднішим за січневий вітер у Києві, ніби ми з ним вже двісті років не знайомі.
Я лежала після того, як зірвалася зі сходів у нашій хрущовці — два місяці стелі були моїм горизонтом. І що? Двадцять років разом — а тепер він дивився на мене, наче на зайвий комод у коридорі.
Його «турбота» виглядала так: приніс борщ, шльопнув миску на тумбочку, щоб половина опинилася на покривалі, і вийшов, не обернувшись. Я дивилася йому вслід, а в грудях щось тріщало, наче сухе гілля під ногою.
Наш син, Олесь, хоч і парубок ще зелений, але з добрим серцем — підбігав, підмовляв: «Мамо, дай допоможу, хочеться чаю?» А батько його тільки буркотів, наче йому хтось обов’язково винний за те, що я впала.
А одного вечора, коли я попросила допомогти дійти до туалету, він так на мене глянув, наче я йому останній хрущовський ремонт зруйнувала, і випалив:
— Я не сидільниця! Не буду за старою доглядати!
Я не заплакала. Ні, я просто подивилася йому в очі і зрозуміла — от і все. Зібравши останні сили, я плюнула йому в ноги — нехай пам’ятає, якою я була.
Він аж побілів, а я стояла міцно, як дуб у Голосіївському парку, бо знала — це кінець казки, де я була тією «доброю жінкою». Коли він потім повертався, благав, я слухала й сміялася крізь сльози — слова його були пусті, як грішний гаманець після зарплати.
Потім почалася наша «війна» — він кидався образами, навіть листи злі присилав, але я була міцнішою. Мій Олесь став моєю опорою — як той дуб, що не гнеться під вітром.
За два місяці я вже знову була на ногах: відкрила маленьку справу — вирощувала мікрогрін на балконі, уявляєте? Тепер я — та сама бабуся, що везе свій візок на ринок, але в голові в неї плани, як у молодого підприємця.
Колись я була тихою, зручною, а тепер — господиня собі й своєму щастю. Син мій поруч, сміється, а той Тарас лишився там, у минулому, — як стара газета під лавкою.
І знаєте, що смішне? Коли я їхала якось центром у своїй новій «Ладі» (так, діти, навіть у мої роки можна мріяти!), на світлофорі побачила його — згорбленого, з пакетом з «АТБ» у руках.
Наші погляди не зустрілися. Ні жалю, ні злості — тільки спокій, наче дивилася на старого знайомого зі школи. Я натиснула на газ і поїхала далі — у своє нове життя, де немає місця для тих, хто зраджує.
Ось вам і казка, мої рибки. Життя — як вареник: інколи злий, інколи з сиром, але завжди смачніший, коли готуєш його сам. І хоч я тепер тут, серед таких самих, як я, я знаю — я не стара, я просто досвідчена.
Не плачте за тим, що втекло. Ідіть вперед, смійтеся голосно і пам’ятайте: найкраща любов — та, що починається з вас самих.
