Ось запис з мого щоденника, що я хочу залишити для нащадків.
Сиджу в цьому будинку для літніх у Києві, дивлюся на тополі за вікном — а в голові, як кіно, прокручуються минулі дні. Як я, Наталка Мельник, ще повна сил жінка, стала тягарем для того, кого любила.
— Я не буду годувати немічну бабуську! — кинув мені Петро, мій чоловік, коли я лежала після падіння з ґанку. Два місяці не могла підвестися, а він дивився на мене, ніби я йому чужа. Двадцять років разом — і ось що.
Суп він ставив так, що половина розливалась, навіть не витер. Виходив із кімнати, не обертаючись. А я дивилася йому вслід, і серце кришилося, як сухий хліб.
Наш син, Олесь, не такий. Подавав чай, підкладав подушки, сміявся, щоб мені легше було. А батько його буркотів: «Досить уже!» Один раз, коли попросила допомогти дійти до туалету, він стиснув зуби і випалив:
— Я не сидільниця! Не буду за старою доглядати!
Я не заплакала. Просто подивилася йому в очі — і все зрозуміла. Зібравши останню силу, плюнула йому в лице. На прощання.
Він онімів, а я відчула — це кінець. Потім він благав прощення, але було пізно. Слова його були пусті, як пакет на вітрі. Навіть листи злобні посилав, але я вже була міцніша за його злість.
За півроку я знову стояла на ногах. Відкрила маленьку справу — вишивані сорочки, про які давно мріяла. Олесь підтримував, сміявся: «Мам, ти — буря!»
А Петро? Бачила його одного разу біля ринку. Старий, у потертій куртці, ніс у торбинці якісь огірки. Наші погляди не зустрілися. Ні болю, ні злості — лише спокій. Я проїхала повз, наче він був тінню.
Ось і вся історія. Життя — як весняна річка: то пливе тихо, то крутить вирами. Але головне — не зламатися. Мене відправили сюди, у будинок для старих, але я не «стара». Я — Наталка, що знайшла себе знову.
Не тримайтеся за тих, хто вас кинув. Ідіть вперед. Бо якщо ви самі себе не любите — хто ж тоді вас любитиме?
