**Один крок до щастя**
З дитинства Оксана Бурак була гарненькою. Низька на зріст, біляве волосся, струнка фігура й обличчя, як з журналу. Після університету лишилася працювати у Києві. З особистим життям не склалося. Чоловіки крутилися навколо, але ніхто не збирався одружуватися. А їй ось-ось тридцять.
Спершу жартувала, що поспішати нема куди. Потім зажурилася. Час, як відомо, підступний друг.
— Може, тебе хтось причарував? Згадай, кому дорогу перейшла? — питала мамина подруга минулого Нового року.
— Я нікому дорогу не заступала, чужого не брала, сім’ї не руйнувала, — упевнено відповіла Оксана.
— Значить, заздрощі, — рішуче сказала тітка Марія.
Оксана не сперечалася. Захоплення хлопців, шкільні подруги – завжди знайшлися ті, кому це не подобалось. Вчилася добре, але кохання відкладала на потім.
Мати ростила її сама. Жили без розкоші, але й без нуждени. Мама вміла в’язати. В Оксани були десятки тонких, ажурних, теплих кофтинок – мама продавала їх на ринку.
— Годі, Маріє! У неї ж повно парубків. Треба лиш вибирати обережно, — захищала доньку мати.
— Саме так – парубків. А потрібен чоловік, або, на крайній випадок, гідний коханець, — не відступала тітка.
— То в чому ж різниця? — сердито спитала мати.
Вона не хотіла й думати, що її розумна донька стане чиєюсь коханкою.
— У штампі в паспорті. А ще – у дитині. Іноді коханець кращий за чоловіка… — І тітка Марія знову почала розповідати, як знайшла собі заможного коханця, який подарував їй квартиру, оплатив сину навчання… А свого нікчемного чоловіка вигнала.
Тоді Оксана вирішила, що більше не поїде до мами на Новий рік. Краще сама. А тим часом свято наближалося.
Вона йшла, дивлячись під ноги, щоб не впасти. Відступила вбік, пропускаючи жінку з візочком.
— Оксано! — раптом скрикнула та й зупинилась. — Не впізнала? Я Тетяна Ковальчик, тепер Пилипенко!
— Таню… — Оксана натягнуто посміхнулась. — Я тебе не впізнала. Ти в Києві живеш? Давно?
— Вже три роки. Як добре ми зустрілися! Я чула, що ти… — Таня явно збиралася розпитати все.
— Твой? — поспішно перебила Оксана. — Можна подивитися?
— Звичайно! Це моя донечка. — У голосі почулася гордість.
Оксана нахилилась над візком. Серед білої хмари мережива, у рожевій шапочці, спало маленьке диво. Довгі вії, товсті щічки, губки бантиком. Пахло молоком, теплом і вовною.
— Гарненька. На батька схожа?
— Так! Вона, коли народилася… — почала розповідь Таня.
— Вибач, поспішаю. Побачимось! — Оксана пішла геть.
Настрій зіпсувався. «Увесь Київ, і саме її зустріла. У школі була тінню, а тепер – чоловік, дитина, щастя. А де ж моє?»
Дійшла додому, не помітивши шляху. Ялинку прибрала ще тиждень тому. Спочатку радувалася, тепер дратувала. Нагадувала: свято близько, а зустрічати не з ким.
Лише встигла вскип’ятити чайник, як задзвонив телефон. Володимир.
— Вже вдома, рибко? Скоро приїду.
Оксані захотілося сказати, що вона не одна. Та почуття давно вигоріли, лишилася звичка. Він був розлучений, але жив з колишньою заради доньки.
— Я вдома, — зітхнула вона й пішла готувати вечерю.
За півгодини Володимир увійшов із подарунковою пакеткою.
— Тримай, рибко. Раптом не встигну до Нового року. На корпоративі заклопотаний, з донькою на ялинку йду…
Оксану його турботи не хвилювали. Але подарунок зрадів. Дістала червону білизну та довгий оксамитовий футляр. Усередині – золотий ланцюжок з кулоном у формі серця.
— Дякую! — поцілувала його у щоку.
— Я не вечерятиму. Пробач, не попередив. — Він повів її до кімнати…
Було добре, але швидко закінчилося. Володимир вдяжно цілував її, потім одягнувся.
— Скільки років твоїй доньці? — раптом спитала Оксана.
Він зупинився, дивлячись у стелю, ніби там була відповідь. Одна нога вже в штанині. Інша — неприємно бліда, з рідким волоссям, нагадувала ощипаного курчати. Оксана відвернулася. Як вона раніше не помічала?
— Десять, здається.
Вона згадала себе у десять років — тоненьку, з кісочками. Батько пішов, коли їй було сім. Доньці Володимира стало шкода.
Коли він пішов, вона викинула простирадла в пральку й пішла під душ. «Досить. Нехай живе зі своєю сім’єю».
У вихідні Оксана виспалася, поїла кави й пішла у магазин. Купила матері нитки для в’язання, але потрібні ще чоботи. Ішла й згадувала вчорашню зустріч.
«Навіть Таня, сіра миша, знайшла щастя. Я ж готова бути дружиною. Гарно готую, в’яжу. Дитині б нав’язала стільки всього… Чому в однихІ отож, вона йшла по тротуару, згадуючи, як одного разу її власне щастя чекало просто за кроком.
