Поступово ми підвели до її хати воду, а згодом і газ. Зробили всю хатню вигоду, оновили світло, поміняли двері й старий дірявий дах. А потімраптом знайшла її хату на дивному сайті нерухомості, наче ця хата була у кібернетичній пастці, потерта між невидимими мережами.
Моїй сімдесяти восьмирічній тітці Марії було дві сестриодна з них моя мама. Тітка Марія мала надто багатий досвід шлюбу, кажуть, аж десять разів була під вінцем. Останній чоловікдядько Васильпішов у засвіти ще десять років тому. Дітей у неї своїх не було. Марія з чоловіком жили у старенькій хаті, яку наче обминали всі сантехнічні благодаті цивілізації. З двох кімнат одна стояла завжди пустою, а нужник був у саду серед бузку та кропиви.
Дядько Васильлюдина-легенда, не раз чули про його чудернацькі витівки по селі. Ми часто їздили до них на гостину у Криворівню, хоча молодша сестра МаріїОксанадавно мешкала десь у далеких краях, у холодному Стокгольмі. Всі вони спілкувалися одним телефоном”сяюча нитка між світами”, як казала тітка.
Коли Василь відійшов, ми все частіше бували біля Маріїкупували їй вугілля і дрова за свої гривні, садили у її городі кукурудзу й звіробій, довго перебирали картоплю восени. Від неї нічого не брали, все робили для підтримки, і не раз приїжджали питати: “Може, переїдеш до нас у Чернівці?”але Марія лише хитала головою: “Містоне для моєї душі”.
З часом ми підвели воду, а потім і газ. Зробили нову баню на подвірї, дах перекрили залізом. Що не привід для радості у віці? Марія, дякуючи, обіцялавідпише хату нашим дітям.
Їздили ми до неї за кожним дрібязком, як шепоче вітер сумнівів. А потімначе у сніМарія зникла: переїхала до Оксани в ту саму холодну Швецію, до нової сімїтам у сестри і чоловік, і вже доросла донька, всі під одним дахом.
Та щось сталося з хатою Коли приїхали на вихідних, наш старий ключ не підійшовхтось замок змінив. А на воротах, білою фарбою, прямо поверх дощок написано: “Продається”.
Повернувшись, знайшла цей будинок на електронній дошці оголошеньніби мрія про нього могла бути куплена будь-яким незнайомцем. Зателефонувала ріелторутой сказав: хату вже продано, майже за двісті тисяч гривень. До Марії не дзвониласерце було ображене й розчароване.
Наші гроші, вкладені у той дім, стали його справжньою цінністю, бо без них він би розпався на порох. Через місяць Марія подзвонилаповідомила, що хату продала, а гроші віддала племінниці в Швеціїдоньці Оксани. Тепер не знаю, чим оправдатися перед чоловіком, бо у ті стіни вкладено було й наші спільні багаторічні заощадження.
