“Ти мені ніхто!” — крик падчерки вдарив гірше ножа.
— Ти мені ніхто! — вигукнула Зоряна, грюкнувши дверима так, що дзвеніли склянки у шафі. У хаті запановувала мертва тиша. Олена сіла на край стільця, стиснувши в руках глечик, у якому давно прохолола кава.
— Мам, що трапилося? — зазирнула у кухню молодша Соломія.
Олена лише похитала головою. На очах сяяли сльози.
— Знову Зоряна кричить?
— Вчителька дзвонила… — прошепотіла жінка. — Та нічого, це не важливо…
Соломія підійшла ближче й обняла матір за плечі:
— Мамо, ну не засмучуйся. Усе налагодиться. — Хоч Соломії було лише тринадцять, у ній вже давно жила дивна дорослість. Інколи здавалося, що вона старша за п’ятнадцятирічну Зоряну, свою зведену сестру.
За півгодини з роботи повернувся Богдан. У хаті запахло вечерею. Усі, окрім Зоряни, сіли за стіл.
— А де вона? — зацікавився він, глянувши на порожній стілець.
— Обіжається, — відповіла Соломія, обережно помішуючи борщ.
Богдан подивився на дружину. Та провинувато відвела очі.
— Вчителька дзвонила. У Зоряни — провал по всіх предметах. Я намагалася поговорити… — Олена замовкла, намагаючись приховати сльози.
Богдан підвівся й пішов до кімнати доньки. Постукав.
— Не заходь! — почулося зсередини.
— Я один. Можна?
Двері відчинилися трохи, і Зоряна, переконавшись, що за ним нікого нема, неохоче впустила батька.
— Що це за безлад? — він глянув на розкиданий одяг і порожню пачку від локшини.
— Олена знову… — почала було дівчина, але батько перебив:
— Я сам дзвонив Ганні Михайлівні. Ти справді провалюєш всі предмети. Що коїться, Зорянко?
Вона мовчала. Почала запихати підручники у рюкзак.
— Я не прошу тебе любити Олену, але ти могла б хоча б поважати її. Щодня ти її раниш.
— А вона мене — ні? Ти її з Сонею по магазинам возив, а я сама вдома сиділа!
— Ти забула, що я тебе тоді покарав за втечу вночі до подруги?
— Авжеж! Я погана, а Соломія — свята!
— Годі! — голос Богдана став різким. — Ти занадто перегинаєш!
Він вийшов, не чекаючи відповіді. На кухні Олена сиділа, стискаючи долоні. Слова застрявали в горлі. Але, глянувши на чоловіка, вона нічого не сказала. Лише через хвилину прошепотіла:
— Я більше не знаю, що робити. Зоряна відштовхує мене, ревнує тебе. Я старалася, чесно… але так і не змогла стати їй хоч кимось близьким.
— Я знаю, любов, — Богдан обняв дружину. — Але що ж робити?
— Нам треба роз’їхатися. На час, — з неабияким зусиллям вимовила Олена.
— Що? — він відсторонився. — Ти серйозно?
— Можливо, якщо вона відчує, що ти поруч і лише з нею, у ній щось зміниться…
Зоряна чула кожне слово, притаївшись за дверима. У її грудях заграла надія. «Тато знову буде жити зі мною».
Вранці Богдан повідомив доньці, що вони переїжджають у стару квартиру. Соломія розридалася. Увірвалася до кімнати Зоряни й закричала:
— Ти ненавидиш мою маму й забираєш у мене тата! — і вибігла, грюкнувши дверима.
Зоряна не очікувала, що все так обернеться. Вона тріумфувала, доки не зрозуміла, як важко жити без Олениних рук. Ніхто не готував. Ніхто не допомагав з уроками. Батько був на роботі, а їй доводилося варити макарони й прати шкарпетки. Він став суворим, нетерплячим. Не так, як Олена, яка м’яко пояснювала, навіть коли дівчина кричала їй у вічі.
Наближався день народження. Зоряна вирішила сама спекти торт. Знайшла рецепт, замісила тісто… але не встигла. Бісквіт підгорів. Коли батько повернувся, він побачив доньку, яка плакала над чорним коржем.
— Тату… давай повернемося додому, — прошепотіла вона, сховавши обличчя у його плече. — Пробач мене. Я люблю тебе… й Олену… і Соломію…
— Я теж люблю тебе, рідненька. Але повернутися — не так просто. Ми їх поранили. Треба спочатку запитати, чи вони готові нас прийняти.
Зоряна мовчала. Їй було соромно. Дуже соромно.
— Ти мусиш зрозуміти, — сказав Богдан, — Олена тобі може й не мати, але вона заслуговує поваги. А ще — ти маєш вибачитися.
Усю ніч Зоряна не могла заснути. Вперше за довгий час вона не злилася. Вона просто відчувала сором і біль. Вранці вона сама попросила батька відвезти її до Олени й Соломії.
Вона вибачилася. Щиро. Зі сльозами. Перед Оленою. Перед Соломією. А через кілька дній вона вперше у житті прошепотіла: «Мамо… пробач мене».
І ніхто не знав, хто з них у той момент плакав більше.
