— Ти мені ніхто! — вигукнула Мар’яна, грюкнув дверима так, що дзенькнули кришталеві фігурки у вітрині. У хаті запанувала мертва тиша. Соломія схилилася на край стільця, стискаючи у долонях глечик, у якому давно прохолола вода з медом.
— Мамо, що сталося? — зазирнула в кухню молодша Дарчинка.
Соломія лише похитала головою. У куточках очей блищали сльози.
— Знову Мар’яна свариться?
— Класна дзвонила… — прошепотіла жінка. — Та нічого, це дрібниці…
Даринка підійшла ближче й обняла матір за плечі:
— Матусю, ну не сумуй. Усе налагодиться. — Хоч Дарі було лиш тринадцять, у ній вже давно жила неймовірна мудрість. Інколи здавалося, що вона старша за свою п’ятнадцятирічну зведену сестру.
За півгодини з роботи повернувся Орест. У хаті запахло вечерею. Усі, окрім Мар’яни, сіли за стіл.
— А де вона? — запитав він, поглянувши на порожній стілець.
— Обидилася, — відповіла Даринка, акуратно помішуючи борщ.
Орест подивився на дружину. Та провинувато відвела очі.
— Класна телефонувала. У Мар’яни — провал по всіх предметах. Я намагалася поговорити… — Соломія замовкла, намагаючись стримати сльози.
Орест устав і пішов до кімнати доньки. Постукав.
— Не заходь! — почулося зсередини.
— Я сам. Можна?
Двері розчинилися, і Мар’яна, переконавшись, що за ним нікого нема, неохоче впустила батька.
— Що це за безлад? — він подивився на розкидані речі й пусту пачку від локшини.
— Соломія знову… — почала було дівчина, та батько перебив:
— Я сам говорив із Оленою Михайлівною. Ти справді провалюєш усі предмети. Що коїться, Мар’яно?
Вона мовчала. Почала засовувати підручники у рюкзак.
— Я не прошу тебе любити Соломію, але міг би хоча б поважати її. Ти раниш її кожен день.
— А вона мене — ні? Ти її з Даринкою в ТРЦ возив, а я сама вдома сиділа!
— Ти забула, що я тоді покарав тебе за втечу вночі до подруги?
— Звісно! Я погана, а Даринка — свята!
— Годі! — голос Ореста став гострим. — Ти занадто перегинаєш!
Він вийшов, не чекаючи відповіді. На кухні Соломія сиділа, стискаючи долоні. Слова застряли в горлі. Але, глянувши на чоловіка, вона нічого не сказала. Лише через хвилину промовила:
— Я вже не знаю, як бути. Мар’яна відштовхує мене, вона ревнує тебе. Я старалася, чесно… але так і не змогла стати їй хоча б трохи близькою.
— Я знаю, серденько, — Орест обняв дружину. — Але що ж робити?
— Нам треба роз’їхатися. На час, — з трудом вимовила Соломія.
— Що? — він здригнувся. — Ти серйозно?
— Може, якщо вона відчує, що ти поруч і лише з нею, у ній щось зміниться…
Мар’яна чула кожне слово, притаївшись біля дверей. У її грудях спалахувала надія. *«Тато знову буде жити зі мною»*.
Вранці Орест повідомив доньку, що вони переїжджають до старої квартири. Даринка розридалася. Увірвалася до кімнати Мар’яни й закричала:
— Ти ненавидиш мою маму й забираєш у мене тата! — і вибігла, грюкнувши дверима.
Мар’яна не очікувала, що все так обернеться. Вона тріумфувала, доки не зрозуміла, як важко жити без Соломії. Ніхто не готував. Ніхто не допомагав із уроками. Батько працював, а їй доводилося варити макарони й прати шкарпетки. Він став суворим, нетерплячим. Не так, як Соломія, яка м’яко пояснювала, навіть коли вона кричала їй у вічі.
Наближався день народження. Мар’яна вирішила спекти торт сама. Знайшла рецепт, замісила тісто… але не встигла. Бісквіт підгорів. Коли батько повернувся, він побачив доньку, яка ридала над чорним коржем.
— Тату… давай повернемося додому, — прошепотіла вона, втулившись у його плече. — Пробач мені. Я люблю тебе… і Соломію… і Даринку…
— Я теж люблю тебе, серденько. Але повернутися — не так просто. Ми поранили їх. Треба спочатку запитати, чи вони готові нас прийняти.
Мар’яна мовчала. Їй було соромно. Дуже соромно.
— Ти маєш зрозуміти, — сказав Орест, — Соломія тобі може й не мати, але вона заслуговує поваги. І ще — ти маєш вибачитися.
Усю ніч Мар’яна не могла заснути. Вперше за довгий час вона не злилася. Вона просто відчувала сором і біль. Вранці вона сама попросила батька відвезти її до Соломії та Даринки.
Вона вибачилася. Щиро. Зі сльозами. Перед Соломією. Перед Даринкою. А через кілька днів вперше в житті прошепотіла: “Мамо… пробач мене”.
І ніхто не знав, хто з них у той момент плакав більше.
*Інколи, щоб зрозуміти цінність людини, треба її втратити.*
