«Донька назвала мене “токсичною матір’ю” у соцмережах. Тепер мені соромно вийти з хати…»
Я завжди була суворою, але справедливою жінкою. Тридцять років працювала вчителькою у звичайному сільському ліцеї, де через мої руки пройшли цілі покоління. У селі мене знали й поважали. Поки все не перевернулося догори дриґом.
Мою доньку звуть Соломія. Їй 32. Ми не спілкуємося вже кілька років. Я намагалася бути поруч, але вона сама відійшла. Причини не розуміла… доки мені не показали її блог. Там вона пише про «отруйне дитинство» та «жахливу матір».
Ви не уявляєте, що я відчула, коли прочитала: «Мене контролювали, забороняли жити. Я виросла в страху й осуду. Моя мати — диктатор у вишиванці. Вона ніколи мене не кохала». А далі — коментарі незнайомців, які кличуть мене чудовиськом, звинувачують у зламаній долі доньки.
Але це брехня. Я була суворою, але відданою. Не била, не принижувала. Забороняла нічліги в гостях у 11 років — так, бо боялася. Не дозволяла прогулювати школу — хіба це злочин?
Завдяки моїй твердості Соломія закінчила ліцей із золотою медаллю, вступила на бюджет у Київський університет, потім працювала у великій компанії. Я лише хотіла, щоб вона була сильною та незалежною. Не втручалася у її стосунки, не нав’язувала, за кого виходити заміж. Мріяла про її щастя.
Але тепер усе моє життя називають підвалинами пекла. Сусіди уникають погляду. Чую: «Отака вчителька — а дитину зіпсувала». Соромно навіть до крамниці вийти. Ходжу, опустивши очі. За що?
Коли моя донька вирішила, що я — ворог? Коли турбота стала «отрутою»? Я сама її підняла. Чоловік помер, коли Соломії було десять. Працювала на двох роботах, годувала, одягала, сиділа над уроками до півночі. Не спала, коли вона гарячкувала.
А тепер я — потвора.
Дзвонила їй. Благала прибрати ті пости, припинити брехати. А у відповідь — мовчанка. Або нові історії про «дитинство без тепла».
А потім… вона подзвонила. Ридаючи. Її чоловік, бізнесмен, кинув її з трьома дітьми. Пішов до молодшої. Сказав: «Набридло бути батьком».
— Мамо… пробач… У мене більше нікого немає…
Стиснула слухавку. У голові лунали її слова: «Ти — наглядачка. Я ненавиджу тебе». А тепер — «рятуй».
У грудях боролися дві жінки: мати, що болить за дитиною, і людина, яку зрадили.
Що робити? Прийняти її, мов нічого не було? Я не чудовисько. Люблю доньку. І онуків. Не вижену на вулицю. Та чи зможу забути, як її слова палили мою душу?
Не хочу помсти. Але й мовчати — не витримаю. Може, вимагати вибачень? Щоб вона сказала правду тим самим людям, яким мене обнесла брудом.
Мені не треба слави. Хочу лише справедливості. Або хоча б спокою.
Скажіть… ви б пробачили?
