Ангел
У сітку паркану простягається тоненька дитяча ручка, щоб дістати стиглу полуницю. Я вдаю, що не помічаю, й полю город.
— Добридень, тітонько Ганно, — лунає тоненький голосок Олежка.
— Привіт, сонечко, — усміхаюся я. — Іди сюди, допоможеш зібрати полуниці.
Сітка прогнулася, я легенько піднімаю її, і до мене в гості заходить Ангел — так я зву Олежка. За ним, сопучи та важко дихаючи, продирається величезний пес Бурко, вдвічі більший за господаря. Ставлю посеред полуничної грядки велику миску. Олежко збирає найбільші й солодкі ягоди. У нього світле волосся, блакитні очі, гострі лопатки, немов крила. Тому й Ангел. Йому п’ять. Допитливий, лагідний.
— Олежку, чому мама сьогодні лаялась?
— Та так, хотіла табуретки пофарбувати, а я фарбу розлив, — каже хлопчик. — Хотів Буркові будиночок зробити гарним.
— Не біда. Зараз поп’ємо чаю й купимо нову.
Мій маленький Ангел без нагадування миє руки й сідає за стіл. Любить сидіти біля вікна. Вибирає полуницю з молоком і ще теплу булочку, посипану цукровою пудрою. Над верхньою губою у нього білі солодкі вусіки. На килимі біля дверей лежить Бурко. Він знає правила й терпляче чекає частування. Йому дістається сирник. Пес сумно дивиться на одиноку оладку, потім, явно розчарований, на нас з Олежком: «І це все?». Ми сміємося, і я ставлю перед пухнатим другом миску з борщем. Бурко нас пробачає й не поспішаючи їсть.
За годину повертаємося з магазину з двома банками фарби: білою та зеленою. Небо блакитне, спека. Заходжу переодягнутися, збираю в торбину полуницю й булочки. На ґанку Олежкового дому сидить бабуся. Два роки тому вона осліпла. Маленький Ангел акуратно поправляє їй хустку, щоб сиділа рівно, заправляє вибиту пасмо волосся. Ставлю бабусі на коліна чашку з полуницею — знаю, що вона її любить.
На веранді разом з Олежком фарбуємо табуретки білою фарбою, а потім — Буркову будку зеленою. Хлопчик радіє, пес байдужий.
З роботи повертається Олена, мати Ангела. Хвалить сина за роботу, запрошує всіх до столу. Олежко бере бабусю за руку й веде в хату. Потім годує її гречаною кашею, старанно й терпляче. Чай вона п’є сама, із льодяником. По хаті пересувається самостійно, знає, яка половиця скрипне. Олена працює в придорожньому кафе, за два кілометри. Якщо вечірня зміна — приходить пізно. Уся надія на сина.
Помічаю, як Олежко їсть кашу з великим шматком масла. Випивши слабкий чай, йде дивитися мультики. Дитина — і вже чоловік. Чи навпаки — чоловік, але ще дитина?
Підмітає підлогу, може помити посуд, допомагає бабусі одягнутися, годує, носить дрова (по два поліна) та воду (маленьким відром). А ще любить свого пса й іноді гірко плаче, коли мати незаслужено кричить. Може сміятися щасливо, коли купається в річці, і бризки піднімаються високо, блищачи на сонці.
Олена проводить мене до калітки. Прошу не кричати на Олежка. Він уже чоловік, не принижуй його. Бережи. Шукай причини похвалити.
Вона починає скаржитися на тяжке життя, на сліпу матір, на малу зарплатню.
У відповідь кажу: своя хата, мати жива й поруч, є робота, син-помічник, сама здорова. Умій цінувати те, що маєш.
Олена посміхається й махає на прощання.
Мої заняття з Олежком не марні — у п’ять років він уже вміє читати бабусі «Ріпку». А в тихі вечори ми йдемо з вудками на річку. Сонце, наче стиглий соняшник, поволі ховається за ліс, розсипаючи останні теплі промені. Хмари, підсвічені знизу, золотіють. Навколо тихо, все відпочиває від метушні. Наші розмови не лякають рибок, і незабаром кілька блискучих плескітів уже в банці. Сніданок для кота Мотика забезпечений…
…Сьогодні до мене прилітав Ангел. Він уже дорослий, йому сорок два. Шанований лікар, хірург. Кілька разів на рік відвідує могили матері й бабусі, а потім, навантажений подарунками, заходить до мене. Усі звуть його Олексій Петрович, але я-то знаю — це Ангел! Великий, широкоплечий й дуже добрий. У будь-яку пору року ставить на стіл кошик з полуницею, сідає на улюблене місце біля вікна й щасливо посміхається. П’є чай із булочками, викурює на ґанку цигарку, а, прощаючись, обнімає мене двома великими, теплими крилами…
