Холодний прийом: як мрії про родинне бенкету розбилися об байдужість свах
У невеличкому містечку під Черкасами Олена з нетерпінням чекала на поїздку до свекрухів. Вона уявляла затишну родинну зустріч, ароматний шашлик, сміх і довгі розмови за столом. Її чоловік, Тарас, запевняв, що його батьки, Василь Петрович і Марія Іванівна, дуже гостинні, і Олена вірила, що цей день зміцнить їхні родинні зв’язки. Та реальність виявилася гіркою, як осінній дощ, що зустрів їх того вечора.
Дорога була довгою, і Олена з Тарасом приїхали до свікроїв уже в сутінках. Погода не радувала: небо затягнуло сірими хмарами, моросив дощик, а вітер пробирав до кісток. Олена надягла своє найкраще вбрання, сподіваючись справити враження, але замість теплого прийому їх зустріла закрита двері. Марія Іванівна, визирнувши на мить, кинула: «Ідіть у бесідку, посидите там». Олена розгубилася. Бесідка? У такий холод? Але Тарас, звиклий до маминих примх, лише знизав плечима і повів дружину до дерев’яної будки в дворі.
Бесідка виявилася старою, з облупленим фарбом і щілинами, крізь які свистів вітер. Олена мовчки куталася в легеньку кофту. Вона намагалася посміхатися, але всередині росло почуття образу. «Може, вони просто готуються до застілля?» — думала вона, хапаючись за останню надію. Тарас приніс плед, але він мало рятував від пронизливої вологи. Свояки не поспішали запрошувати їх до хати. Василь Петрович, вийшовши на ґанок, крикнув, що шашлик ще не готовий, і зник у дверей. Олена відчула себе небажаною гостяю, чужою в цій родині.
Година котилася за годиною. Дощ посилювався, дзюрчачи по даху бесідки, а запаху шашлика все не було. Олена дивилася на Тараса, чекаючи, що він щось скаже, але чоловік мовчав, втупившись у телефон. Її терпець урвався, як перетята струна. «Ми що, так і будемо сидіти тут, ніби на вокзалі?» — не витримала вона. Тарас лише буркнув, що мати скоро все принесе. Але це «скоро» розтяглося на дві довгі години, поки голод і холод не стали нестерпними.
Нарешті Марія Іванівна вийшла з підносом. Олена очікувала побачити щедрий стіл, як у її родині, але її чекав новий удар. До шашлику, який виявився пересмаженим і жорстким, свекруха подала лише миску салату з огірків та цибулі. Ні хліба, ні гарніру, ні навіть чаю, щоб зігрітися. «Їжте, що є», — кинула вона і пішла в дім, залишивши їх знову самих. Олена дивилася на цю кволе частування і відчула, як сльози підступають до горла. Це був не бенкет, а глум.
Тарас жував, ніби нічого не сталося, але Олена більше не могла мовчати. «Чому нас не пустили в дім? — тихо запитала вона. — Хіба ми не рідні?» Тарас занервував, пробурмотівши щось про мамині звички, але його слова звучали марно. Олена раптом зрозуміла: свояки не вважали її своєю. Вона була для них чужою, дружиною їхнього сина, яку можна залишити під дощем, навіть не запросивши до хати.
Дорога додому пройшла в мовчанні. Олена дивилася у вікно, де миготіли мокрі поля, і відчувала, як руйнуються її сподівання на близькість із родиною чоловіка. Вона згадувала, як її мати завжди стрічала гостей з теплом, як їхній дім був відкритий для всіх. А тут? Холодна бесідка, скупий стіл, байдужі погляди. Це був не просто невдалий вечір — це був знак, що її мрії про єдність із родиною Тараса ніколи не стануть реальністю.
Вдома Олена довго не могла заснути. Вона думала, чи варто розповідати Тарасу, як глибоко її поранили його батьки. Але щось підказувало, що він не зрозуміє. Він виріс у цьому холоді, для нього це було нормою. А для неї — ніж у серце. Вона дала собі слово, що більше не поїде до свояків, доки вони не навчаться її поважати. Але в глибині душі їй було страшно: а що, якщо цей холод залишиться між ними назавжди? Чи витримає їхній шлюб таку байдужість? Чи її любов до Тараса розтане, як той дощ, що промочив її до нитки в тій проклятій бесідці?
