Непростинний вік
Марійка йшла додому змучена та опустошена. В одній руці — торбинка, в іншій — пакет із продуктами. Ноги плуталися. Так і хотілося сісти прямо на землю та не рухатися. Але вдома чекав Юрко. Син. Єдиний сенс її життя. Якби не він, давно б покінчила з цим безглуздим існуванням.
Одні народжуються зі щастям у долоні, все їм дається легко й просто. Інші ж, як Марійка, — для вічних страждань. У десятому класі, на дні народження подруги, вона зустріла хлопця на два роки старшого. Він здавався їй дорослим, сильним, таким, що не боявся нічого. Вона закохалася без пам’яті.
Марійка не була красунею, але милою та привабливою, як усі дівчата у юному віці. Прямі каштанові коси, зіниці темно-сірого відтінку, тонкі губи й струнка фігура з гарними округлостями.
У січні маму поклали в лікарню з запаленням легень. Квартира залишилася на Марійку та її хлопця. І ось тоді сталося те, що трапляється з наївними дівчатами у сімнадцять. Піддалася на його обіцянки, слова кохання, які так легко вимовляються закоханими.
Коли дівчина зрозуміла, що вагітна, кинулася до нього.
— А я тут до чого? Який з мене батько? Подивися на мене. Шукай іншого дурня… — сказав він і зник так само раптово, як і з’явився.
Що робити? З ким порадитися, розказати про лихо? Час минав, а Марійка все не наважувалася зізнатися матері.
Настала весна, пора діставати легкий одяг. Дівчина стояла перед дзеркалом і намагалася застібнути джинси на округлому животі. Блузка теж не сходилася на грудях.
— Ти чогось поправилася, — почулася за спиною мамина фраза. Марійка здригнулася. — Ну-но… — Матір повернула її до себе, скрикнула й схопилася за горло.
— Від кого? Який термін? Чого мовчала? — заспівала вона.
Мати кричала, ображала й ганялася за ридаючою донькою по хаті з рушником у руці. Потім сиділи на дивані, обнявшись, і разом плакали. Аборт робити було вже пізно.
Марійка склала шкільні іспити, але до інституту не подалася. У вересні народила гарного хлопчика, в обличчі якого вгадувалися риси того легковажного коханця.
Коли син підріс, мати через знайому влаштувала її в житлову контору. Робота їй не подоб— Я стрибнув би, якби не той дядько, що затримав мене, — зізнався Юрко, коли вони сіли за вечірню каву, і в його очах знову засвітився дитячий вогник.
