Пухнатий рятівник
Рівномірний стук коліс і миготливі за вікном дерева колихали, як колисанка. Тарас дрімав, схилившись чолом до скла, міцно стискаючи велику рожеву коробку з лялькою — подарунком для шестирічної доньky. Залишалося їхати трохи більше години: відрядження добігало кінця, і він із нетерпінням чекав на зустріч із родиною.
Сон був на диво яскравим: рідний дім, кохана Оленка, Марійка — його маленьке сонечко. Навіть дворняжка Барвінок приснився — той самий пес, із яким він ніяк не міг подружитися. Маленький, даремний, боязкий. Але Марійка виблагала — принесла його щеням із вулиці, і батько, дивлячись у її очі, здався.
Потяг різко гальмував. Тарас прокинувся. Навпроти сиділа незнайома жінка.
— Добрий день. Ми знайомі? — спитав він, здивовано.
— Ні, вибачте. Просто було так зворушливо — такий суворий чоловік із лялькою на колінах.
— Це доньці. З кожного відрядження намагаюся щось привозити. Жахливо за нею нудиться.
— Щаслива ж ваша родина…
— Це мені з ними пощастило.
Швидко дійшов до околиці містечка, мимо п’ятиповерхівок, у бік свого дому. Побачив калітку — вона була відчинена. Подумав, що, мабуть, Олена з донькою вийшли на зустріч. Але біля хати його зустріла бліда, перелякана дружина.
— Тарасе! Марійка зникла!
Слова вдарили, ніж у серце. Посмішка зникла. Тарас поставив сумку біля паркану. Лялька лишилася в руках.
Олена ледве дихала від жаху. Розповідала, що чула дочку — вона гралася з Барвінком у пісочниці. Потім відійшла на кухню. Повернулась — тиша. Марійки ніде. Оббігла двір, вулицю, дім. Нічого.
— Калітка була зачинена?
— Марійка могла відчинити… Але ж вона знає, що не можна…
Кинулися шукати. Обійшли усіх сусідів. За годину зрозуміли — справа серйозна. Поліція. Пошуковий загін.
На місці пісочниці лежали лише відерце і сліди. Барвінок теж зібрався.
— Можливо, він із нею, — замислено промовив капітан.
Тарас не сумнівався: Марійка жива. Він піде в ліс, знайде її. Неважливо як. У футболці, попри нічний холод. «Марійці холодно — і я не зігріюся», — твердив він.
З ліхтарем у руках, у супроводі волонтерів, він обшукував ліс. Кричали. Відчували тишу. Тарас згадав, як колись привіз доньку з садочка, і почув: «Тату, можна я візьму цього цуценя?» — і показала на тремтливий клубок.
Барвінок став її вірним другом. Грів, коли вона хворіла. Сумнів, коли її не було. Більше, ніж пес. Майже ангел-охоронець.
І ось — у темряві блимнула знахідка. Рожева панамка з вушками. Потім сандалик.
— Це її! — пересохлим голосом вимовив Тарас.
Волонтери мовчали. Їхні погляди говорили багато. Але він гнав від себе жах. «Жива. Вона жива. Я знайду її».
Через кілька годин крики порушили тишу. Група знайшла яр. Унизу — дівчинка. Бліда, подряпана, але жива.
— Тату… Я пити хочу… — прошепотіла вона, коли опинилася в обіймах батька.
— Зараз, сердценько. Усе добре.
І тільки коли піднялися нагору, Марійка підвелася:
— Барвінок там… Він сам не зміг вилізти…
Пса знайшли. Пораненого, зі зламаною лапою. Пошарпався за людьми, щоб вони помітили його й Марійку.
Вранці лікар подивився на Барвінка:
— Усипляти?
— Ні. Лікувати. Він врятував мою дитину.
Через два тижні Марійка знову бігала подвір’ям. А поруч — Барвінок, трохи кульгаючи, радісно гавкав. І в кожному русі цього маленького пухнастого пса було більше вірності й любові, ніж у словах.
Виявилось, він був не просто корисним. Він став героєм. Справжнім.
