Колишній час запам’ятав мені одну історію, яка зачіпає душу.
Рівномірний стук коліс, дерев’яні хатини, що миготіли за вікном, — усе це колихало, немов колиска. Тарас задрімав, схилившись чолом до холодного скла, міцно тримаючи у руках велику рожеву коробку з лялькою — подарунком для його шестирічної донечки. До дому залишалося їхати ще з годину: відрядження добігало кінця, і серце нетерпляче билося від думки про зустріч із родиною.
Сон був на диво ясним: рідний двір, кохана Оленка, Настунька — його маленьке сонечко. Навіть дворняжка Барсик увійшов у ті сни — той самий пес, якого він колись не міг терпіти. Дрібний, нікчемний, боягузливий. Але Настунька виблагала — принесла його щеням із вулиці, і батько, глянувши в її очі, здався.
Потяг різко гальмував. Тарас прокинувся. Навпроти сиділа незнайома жінка.
— Доброго дня. Ми знайомі? — спитав він, збентежений.
— Ні, вибачте. Просто… так зворушливо виглядало — суворий чоловік із коробкою ляльки на колінах.
— Доньці. З кожної поїздки намагаюсь щось привезти. Сумую страшенно.
— Щаслива ж ваша родина…
— Це мені з ними пощастило, — усміхнувся він.
Дорога до дому здавалася вічною. Ось уже околиця містечка, знайомі п’ятиповерхівки, а далі — свій подвір’я. Калитка була розчинена. Подумав, що, мабуть, Олена з донькою вийшли його зустрічати. Але біля хати його встромив блідий, переляканий погляд дружини.
— Тарасе! Настуня зникла!
Слова впали, як ніж. Усмішка зникла. Він поставив сумку біля тину. Лялька залишилася в руках.
Олена ледве дихала. Розповіла, що чула, як донька гралася з Барсиком у пісочниці. Потім пішла на кухню. Повернулася — тиша. Настуні ніде. Обійшла двір, вулицю, заглянула в хату. Нічого.
— Калитка була замкнена?
— Вона могла відчинити… Але ж знає, що не можна…
Вони кинулися шукати. Оглянули усі куточки. Кликали. Випитували сусідів. За годину стало ясно — щось недобре. Викликали поліцію. Під’їхав пошуковий загін.
На місці дитячої пісочниці залишилися лише відерце й сліди. Барсика теж не було.
— Можливо, він із нею, — замислено сказав офіцер.
Тарас не сумнівався: Настуня жива. Він піде в ліс, знайде її. Хоч що. У тонкій сорочці, незважаючи на нічний холод. «Настуні холодно — і я не зігріюся», — повторював він.
З ліхтарем у руках, у супроводі добровольців, він обшукував ліс. Зупинялися, кликали. Відповіді не було. Тарас згадував, як одного разу привіз доньку з садочка, і вона сказала: «Тату, можна я залишу цього цуценя?» — показавши на маленький тремтячий клубочок.
Барсик став її вірним другом. Грів, коли вона хворіла. Сумнів, коли її не було. Більше, ніж собака. Майже янгол-охоронець.
І ось — у темряві блимнула знахідка. Рожева панамка з вухами. Потім сандалик.
— Це вона! — прошепотів Тарас із переривчатим голосом.
Добровольці мовчали. Їхні погляди говорили багато. Але він відганяв від себе жах. «Жива. Вона жива. Я знайду її».
Через кілька годин крик пронизав тишу. Група знайшла яр. На дні — дівчинка. Бліда, подряпана, але жива.
— Тату… Я хочу пити… — прошепотіла вона, опинившись у батькових обіймах.
— Зараз, серденько. Усе добре.
І лише коли піднялися нагору, Настуня підвелася:
— Барсик там… Він сам не міг вилізти…
Пса знайшли. Пораненого, зі зламаною лапою. Він повз за людьми, щоб вони помітили його й Настуню.
Зранку лікар подивився на Барсика:
— Усипляти?
— Ні. Лікувати. Він врятував мою дитину.
За два тижні Настуня знову бігала подвір’ям. А поруч — Барсик, трохи кульгуючи, радісно гавкав. І в кожному кроці цього маленького шерстяного песика було більше вірності й любові, ніж у будь-яких словах.
Він виявився не просто корисним. Він став героєм. Справжнім.
