**ЩОДЕННИК**
Соломія сиділа на кухні, втупившись у перстень із дрібним камінчиком, який нещодавно подарував їй Василь. “Просто так”, як завжди. Колись такі подарунки змушували серце тріпотіти, тепер викликали лише нудьгу. Немає нічого гіршого, ніж жити з людиною, яку не кохаєш…
З Василем вони познайомились ще в університеті. Він був “тим самим другом” — надійним, тихим, добрим. Завжди поруч, завжди готовий допомогти. Соломія ніколи не сприймала його серйозно, доки він не почав залицятися. Довго, терпляче. Вона навіть сміялася над ним у розмовах із подругами.
А він не здавався.
Зрештою вони почали зустрічатися. Потім він переїхав до неї. Все відбувалося немов би саме собою. Тільки почуття — справжні — так і не прокинулись.
Василь був усім задоволений. Заварював їй м’яту, мив за нею посуд, прасував сукні. А Соломія дратувалася навіть від його дихання. Він здавався їй слабким, безхарактерним, нудним.
Подруги казали, що їй пощастило: таких чоловіків треба берегти. Але за спиною шепотіли — Соломія не заслужила такого, вона цинічна, холодна.
А він усе терпів. Навіть коли вона фліртувала з його колегами. Навіть коли відштовхувала його. Навіть коли одного разу кинула: “Не чекай, я їду. Набрид”.
Він стояв на порозі, блідий, з погаслими очима. І не став зупиняти.
Через кілька тижнів Соломія познайомилася з Олегом — зухвалим, харизматичним. Зустрілися в барі, коли вона, під чаркою, влаштовувала шоу на стійці. Він мовчки сів поруч і промовив: “Через рік ти шкодуватимеш, що покинула того, хто тебе кохав”.
Вона реготала.
З Олегом усе було як у кіно: ресторани, ночі без сну, дорогі подарунки. Доки не почалися холодні погляди, докори за голосний сміх, незадоволення її одягом. Потім — зрада. І він навіть не вибачився:
“А чого ти очікувала? Нічого не обіцяв”.
Соломія вийшла під дощ. Дзвонила Василю. Але так і не набрала.
Дома вона дістала старі фото — він і вона, щасливі. Він тримає її за плечі, а вона дивиться на нього закоханими очима. Чи вдає, що кохає?
Через кілька днів у неї стався нервовий зрив. Серце не витримало. У лікарні вона вперше побачила в очах Василя не любов, а байдужість.
“Навіщо прийшов?” прошепотіла.
“Не знаю. Звичка”.
І пішов. Залишив м’яту — ту, яку вона колись любила більше за троянди.
“Чого ти боялася бути коханою?” запитала психологиня.
Соломія схлипнула:
“Тому що це — ризик. Тому що всі, хто мене кохав, рано чи пізно йшли. Батько зник, коли мені було сім. Мама сказала: “Більше нікому не вірь”. Я намагалася. Ховалася за цинізмом, за їдкістю. А Василь пробився…”
Вона плакала. Плакала тихо, ніби дозволяючи собі відчувати.
“Ти хочеш повернути його?”
“Більш усього на світі. Але він не хоче мене бачити. І я розумію чому”.
Минуло два роки.
Соломія побачила Василя в кафе. Він сидів біля вікна, перегортав меню, відстукуючи пальцями знайомий ритм. Вона підійшла.
“Привіт. Можна сісти?”
Він кивнув. Мовчав. Дивився уважно.
“Я не чекаю, що ти пробачиш. Просто хотіла подякувати. За те, яким ти був. І вибач, що не вміла кохати”.
Соломія встала і пішла.
Через тиждень він написав: “Давай спробуємо знову. Тільки повільно”.
Зараз вони не живуть разом. Ходять на побачення, сміються, мовчать. Вчаться вірити наново.
На її холодильнику висить магнітик із цитатою: “Якщо тобі холодно — поводься тепліше”.
І кожне їхнє “повільно” — це крок назустріч. Крок туди, де можна знову відчути, що тебе люблять. І ти — теж здатний на це.
**УРОК:** Іноді ми не вміємо цінувати те, що маємо, доки не втратимо. Але якщо доля дає шанс — варто йти повільно, але впевнено.
