— Куди подалася скарга, коли дочка тебе ненавидить?
— Треба кудись скаржитись на доньку, — бурмотала Зіна, лежачи на просідаючому дивані, закривши обличчя рукою, — щоб хтось пояснив їй, що матір варто шанувати. Хоч хтось. Хоч будь-хто…
У кімнаті стояла сива півтемрява. Запах простроченого вина, брудного посуду та важкого повітря вбирався в шпалери та стіни. Зіна не могла встати — голова гула, наче в черепі застряг потяг, і кожна його зупинка супроводжувалась нудотою. Де вона заснула? Коли? Не пам’ятала. Як і не пам’ятала, в який момент минулого вечора взяла пляшку, і куди поділися останні години.
Вона знову була сама.
Марія ненавиділа п’яних.
Це була не просто неприязнь. Це була ненависть, глибока й давня, як корінь старого дуба, що проростав у кожну її клітину. З дитинства, з тих самих вечорів, коли в їхній хаті починалося щось на зразок пекла: мати, хитаючись, вривалася у двері, гучно ляскала ними, не потрапляла на вимикач, чіплялася за стіни. Іноді — падала. Іноді — спала біля входу, не дійшовши до ліжка.
Одного разу Марія знайшла Зіну, яка лежала біля під’їзду обличчям у бруд. Їй було сім. Сім років — і вона вже знала, що таке сором. Що таке запах перегару, погляди сусідів, насмішки однокласників:
— Маріє, а твоя мамця сьогодні у калюжі чи під столом?
Вона навчилася стримувати сльози. Навчилася ховати розбитий посуд, збирати порожні пляшки у мішки і відносити до смітника так, щоб ніхто не бачив. Марія мила підлогу, коли мати не могла навіть підвестись. Прала, прибирала, готувала — бо інакше просто не виходило жити. У десять років вона вже знала, як вивести пляму від вина з килима й як відмити блювоту зі стіни.
Кожен вечір був випробуванням. Мати розмовляла сама з собою, кричала, ридала, розбивала склянку об стіну, падала. А Марія сиділа в темряві, обіймаючи подушку, і завмирала. Не дихала. Чекала. Аби тільки не накликати, не розлютити, не привернути увагу. Бо п’яна мати могла бути різною. Іноді плакала, іноді кричала, а іноді – била.
Марія виросла. Пішла, як тільки змогла. Вступила до університету, працювала по вечорах, щоб зняти кімнату. Потім зустріла Андрія. Тишого, надійного. Вони одружились. Народився син — Ярослав. І Марія дала собі обітницю:
— Моя дитина ніколи не побачить мене п’яною. Ніколи не боятиметься кроків у коридорі. Ніколи не відмиватиме за мною підлогу.
Вона берегла сина, як могла. Тиша, затишок, домашній хліб, вечірні казки та чисті простирадла із запахом лаванди. Все те, чого в неї не було.
З матір’ю вона майже не спілкувалася. Рідко — короткі розмови, завжди стримані. І лише тоді, коли у Зіни були відносно «світлі» періоди. Вона не хотіла впускати її у своє життя. Ні на крок.
Але Зіна — не розуміла.
Кожен ранок для неї починався з головного болю та прокльонів. Вона бурчала, лаялася, спотикалася по хаті. Іноді прокидалася прямо на кухонній підлозі, поміж окурків, попільнички та тарілки із застиглим жиром. Іноді — на дивані, не пам’ятаючи, як там опинилася.
Іноді — у сльозах, з обраА потім, коли бутилки закінчилися, а телефон розрядився, Зіна розгублено дивилася у вікно, де золоте світло вулиці здавалося таким далеким, і зрозуміла, що скаржитися нікому — бо жодна інстанція не поверне того, що вона сама втратила.
