Спільна кухня та ледача невістка
Ми з Дмитром живемо в його будинку — ну, не зовсім його. Окрім нас тут мешкають його молодший брат Олег та його дружина Мар’яна. У нас одна спільна кухня, продукти купуємо разом, готуючи по черзі, а рахунки ділимо навпіл. Звучить як ідеальна комуна, правда? Але наша дорога невістка Мар’яна, схоже, вирішила, що господарство — це не її клопіт. Вона ні ложки не помиє, ні картоплі не почистить, а я вже на межі, щоб подати їй віник і сказати: «Ласкаво просимо до реального світу!» Але поки що стримуюсь, хоче терпіння моє тане швидше за соняшникову олію на сковороді.
Будинок дістався Дмитру та Олегу від батьків, і коли ми одружилися, вирішили жити всі разом — і вигода, і простору достатньо. Я не заперечувала: Олег хлопець спокійний, працює у автосервісі, вдома його ледве помічаєш. А от Мар’яна… Ох, з нею все не так ідеально. Коли вони з Олегом щойно побралися, я думала, вона просто сором’язлива, не хоче втручатися у спільні справи. Але минуло півроку, і стало зрозуміло: сором тут ні до чого. Мар’яна — справжній чемпіон з ухиляння від будь-якої роботи. Вона може годинами сидіти у своїй кімнаті, гортати телефон чи фіксувати маникюр, поки я на кухні готую вечерю на всіх.
Наша система проста: продукти купуємо в складчину, готуючи по черзі. Я з Дмитром беремо половину тижня, Олег інколи смажить м’ясо чи робить свої фірмові бутерброди, а Мар’яна… Її черга — це коли вона замовить піцу чи поставить на стіл йогурт із написом «вечеря готова». І якби вона тільки не любила готувати, так вона навіть посуд за собою не миє! Колись я порахувала: за тиждень я мию купу тарілок, із яких половина — її кавові чашки з недопитим лате. А коли я прошу її прибрати, вона дивиться на мене, як на прибульця, й каже: «Ой, Насте, я забула, завтра зроблю». Завтра? Це завтра ніколи не настає!
Я пробувала поговорити з Дмитром. «Дмитре, — кажу, — твоя невістка нас за прислугу тримає. Може, Олег із нею поговорить?» А він лише сміється: «Настю, не накручуй, Мар’яна просто не звикла до господарства. Вона ж міська, у неї мама все робила». Міська? То я, виходить, з села прийшла? Я теж у місті виросла, але це не заважає мені чистити картоплю й мити підлогу. Олег, коли я натякнула йому, лише знизав плечима: «Мар’яна така, яка є. Не хоче готувати — не змушуй». Не змушуй? А хто тоді годуватиме цю компанію, якщо я теж почну «не хотіти»?
Днями стався випадок, який мене добив. Я готувала плов — справжній, з ягнятиною, як Дмитро любить. Провозилася дві години, накрила на стіл, кличу всіх. Мар’яна спускається, бере тарілку, накладыває собі цілу гору й каже: «Насте, а чому рис сухий? Треба було більше олії додати». Я ледь виделку не впустила. Сухий? Отже, я дві години стояла біля плити, щоб почути, що мій плов «не такий»? А вона навіть подяки не сказала, з’їла й пішла, залишивши брудну тарілку. Тоді я не витримала: «Мар’яно, якщо не подобається — готуй сама». Вона лише фыркнула: «Та я не вмію, Насте, ти краще справляєшся». Краще? То я тепер офіційно шеф-кухар цього дому?
Я почала думати, що робити. Перший варіант — оголосити страйк. Перестати готувати, прибирати, купувати продукти. Подивимося, як Мар’яна заспіває, коли в холодильнику залишиться тільки її йогурт. Але я знаю, що Дмитро з Олегом почнуть бурчати, а мені не хочеться сваритися з чоловіком через неї. Другий варіант — поговорити з нею начистоту. Сказати: «Мар’яно, ми тут не в готелі, або допомагай, або харчуйся в кафе». Але боюся, що вона знову вдасть, ніби не розуміє, чи почне скаржитися Олегу, а той звинувачуватиме мене. Третій варіант — змиритися. Але це не про мене. Я не збираюся бути покоївкою у власному домі.
Іноді я мрію, щоб ми з Дмитром зняли квартиру й переїхали. Але цей будинок — його спадщина, він його любить, і я до нього звикла: тут і сад, і веранда, і затишок. Не хочу через Мар’яну відмовлятися від того, що нам дороге. Я навіть пробувала хитрити: запропонувала поділити кухню на «зони відповідальності». Мовляв, кожен відповідає за свої продукти й посуд. Але Мар’яна лише кивнула й продовжила пити каву з моєї чашки. Схоже, вона просто непробивна.
Моя подруга, коли я їй пожалілася, порадила: «Насте, дай їй конкретне завдання. Скажи, що вона готує вечерю у середу, і точка». Я спробувала. Призначила їй день, а вона у відповідь: «Ой, Насте, я в середу зайнята, давай ти?» Зайнята? Гортати стрічку? Я вже на межі — хочеться розвісити на кухні графік із написом: «Мар’яно, твій день — або піца, або голод». Може, хоч це її розшевелить.
Поки що я просто намагаюся не вибухати. Готую, прибираю, але кожного разу, коли бачу їАле одного дня я зрозуміла, що іноді краще змінити своє ставлення, ніж намагатися змінити інших — і тоді життя стає набагато простішим.
