Кулінарний пекельний коло: війна зі свекрухою
Моє життя в маленькому містечку над Дніпром перетворилося на справжнісінький кошмар через свекруху, яка вважає мене ніяковою господинею. Її вічні нарікання на те, як я готую, виснажують мене до останнього. Кожен її візит — це новий скандал, нові докори, які підточують мої сили. Я стомилася терпіти, і мій гнів ось-ось вирветься назовні, погрожуючи зруйнувати крихкий мир у нашій родині.
Свекруха, Ольга Степанівна, постійно наголошує, що я не вмію готувати. Її особливо дратує, що я роблю їжу на кілька днів. «Чому мій син мусить їсти те саме три дні поспіль?! Невже ти не можеш щодня варити свіже?» — кидає вона з презирством. Ольга Степанівна — професійна кухарка, її страви — справжні шедеври. А я куховарство не люблю. Для мене головне, щоб їжа була простою, їстівною і не забирала багато часу. Якщо все це є, я задоволена.
У будні я готую звичайні страви: борщ, юшку, картоплю з м’ясом, макарони. Мій чоловік, Ярослав, не скаржиться — йому все підходить. А от у вихідні він сам стає біля плити, створюючи кулінарні витвори. На це йде півдня, а мені потім доводиться мити гору брудного посуду, забризкану плиту й підлогу, яку Ярослав чомусь завжди встигає запачкати. Я не проти його захоплення, але після роботи в мене немає сил на щоденні подвиги біля варильної панелі. Ярослав це розуміє, а ось свекруха — ні.
Кожен її прихід — як іспит. Вона відкриває холодильник і кривиться: «Що це, знову вчорашня юшка? Невже так складно вранці розморозити м’ясо, а ввечері зварити щось свіже? Це ж не займає багато часу!» На словах все просто, але після зміни в офісі я мрію лише про одне — впасти на диван і закрити очі. Ярослав співчуває мені й не вимагає щоденних свіжих страв, але Ольга Степанівна не бажає вникати в мою ситуацію.
Нещодавно я народила сина, Богдана. Життя стало ще важчим. Маля майже не спить уночі, я ходжу, як тінь, ледве тримаючись на ногах. Буває, що взагалі не встигаю готувати, і Ярославу доводиться самому варити вареники. Свекруха, побачивши в холодильнику вчорашні макарони або ковбасу, вибухає: «У мого сина, мабуть, вже гастрит від такої їжі! Просто він мовчить, щоб тебе не засмучувати!» Її слова — як ніж у серце. Навіщо вона приходить? Щоб принизити мене й потруїти мені нерви?
Вона жодного разу не запропонувала допомогу, хоча бачить, як я виснажена. Нещодавно у Богдана почали різатися зубки, і я цілий тиждень не спала, колихаючи його на руках. Одного такого дня прийшла Ольга Степанівна. Без стуку вона підійшла до холодильника, відкрила каструлю з гречаною кашею й почала її нюхати. «Скільки днів цій каші?» — з огидою запитала вона. «Не знаю, Ярослав варив», — втомлено відповіла я. «Авжеж! Що йому залишається, щоби з голоду не померти? — закричала вона. — Він працює з ранку до ночі, щоб тебе утримувати, а ти вдома сидиш і не можеш нормальної їжі приготувати! Мій чоловік ніколи не готував!»
Я відчула, як усе всередині закипає. Її слова були несправедливі, вони били по найболючішому. Я — погана мати, погана дружина, нікудишня господиня. Сльози підступили до очей, але я стрималася. Ввечері я поставила Ярославу ультиматум: «Або ти змусиш свою матір приходити рідше й припинити ці скандали, або я більше не відкриватиму їй двері. Я більше не можу!» Мій голос тремтів, я боялася, що не витримаю й наговорю свекрусі такого, що ми вже ніколи не помиримося.
Кожну ніч я лежу без сну, прокручуючи в голові її докори. Я згадую, як намагалася їй догодити на початку нашого шлюбу, як усміхалася, коли вона критикувала мої страви. Але її ненависть до мене лише зростала. Я відчуваю, що стою на краю прірви. Якщо Ярослав не зможе мене захистити, наш шлюб може розпастися. Я не хочу війни з Ольгою Степанівною, але й терпіти її нападки більше немає сил. Я сподіваюся, що вона прислухається до сина й перестане мене мучити. Інакше я не віЯ знаю, що скоро настане момент, коли або вона піде з нашого життя, або я з нього піду.
