Кулінарний пекельний круг: війна зі свекрухою
Моє життя в невеличкому містечку над Дніпром перетворилося на нескінченний жах через свекруху, яка вважає мене ніякою господинею. Її вічні нарікання на моє приготування їжі зводять мене з розуму. Кожен її візит — новий скандал, нові докори, що виснажують мене до краю. Я стомилася терпіти, а мій гнів ось-ось вирветься назовні, загрожуючи зруйнувати крихкий мир у нашій родині.
Свекруха, Марія Іванівна, постійно твердить, що я не вмію готувати. Її особливо бісить, що я роблю їжу на кілька днів. «Чому мій син має їсти те саме три дні поспіль?! Невже ти не можеш щодня варити свіже?» — кидає вона зневажливо. Марія Іванівна — професійна кухарка, її страви — справжні шедеври. А я кулінарію не люблю. Для мене головне, щоб їжа була їстівною, простою й не забрала багато часу. Якщо вона така — я задоволена.
У будні я готую звичайні страви: борщ, юшку, картоплю з м’ясом, вареники. Чоловік, Тарас, не скаржиться — йому все підходить. А от у вихідні він сам стає біля плити, створюючи кулінарні витвори. На це йде півдня, а мені потім доводиться мити гору посуду, забризкану плиту та підлогу, яку Тарас чомусь завжди встигає заляпати. Я не проти його захоплення, але після роботи в мене немає сил на щоденні подвиги біля варильної панелі. Тарас це розуміє, а ось свекруха — ні.
Кожен її прихід — як іспит. Вона відкриває холодильник і кривиться: «Це що, знову вчорашня юшка? Невже так важко вранці розморозити м’ясо, а ввечері зварити щось свіже? Це ж не займає багато часу!» На словах усе просто, але після зміни в конторі я мрію лише про одне — впасти на ліжко й закрити очі. Тарас співчуває мені й не вимагає щоденних кулінарних шедеврів, але Марія Іванівна не хоче ставитися до мене з розумінням.
Нещодавно я народила сина, Данилка. Життя стало ще важчим. Малюк майже не спить уночі, я ходжу, як привид, ледве тримаючись на ногах. Буває, що взагалі не вдається приготувати, і Тарасу доводиться самому варити галушки. Свекруха, побачивши в холодильнику вчорашні вареники або ковбасу, вибухає: «У мого сина, мабуть, уже шлунок розтрощився від такої їжі! Та він мовчить, щоб тебе не засмучувати!» Її слова — ніж у серце. Навіщо вона приходить? Щоб придавити мене та зіпсувати настрій?
Вона жодного разу не запропонувала допомогу, хоча бачить, як я виснажена. Недавно у Данила прорізалися зубки, і я тиждень не спала, колихаючи його на руках. Одного такого дня прийшла Марія Іванівна. Без стуку вона пішла до холодильника, відкрила каструлю з гречаною кашею й почала її нюхати. «Скільки днів цій каші?» — спитала вона з огидою. «Не знаю, Тарас варив», — втомлено відповіла я. «Авжеж! Що йому лишається, аби не померти з голоду? — закричала вона. — Він працює від ранку до ночі, щоб вас забезпечувати, а ти вдома сидиш і не можеш нормальної їжі приготувати! Мій чоловік ніколи не готував!»
Я відчула, як усе всередині закипає. Її слова були несправедливі, вони били по найболючішому. Я — погана мати, погана дружина, нікудишня господиня. Сльози навернулися на очі, але я стрималася. Ввечері я поставила Тарасові ультиматум: «Або ти переконаєш свою матір приходити рідше й припинити ці скандали, або я їй взагалі не відчиню двері. Я більше не витримаю!» Мій голос тремтів, я боялася, що не втримаюсь і скажу свекрусі таке, після чого ми вже ніколи неСвітло віконця падав на обличчя Данилка, й я зрозуміла, що тепер боротимусь не лише за його покій, а й за свій власний.
