Кулінарний пекельний круг: війна зі свекрухою
Моє життя у невеликому містечку над Дніпром перетворилося на нескінченний жах через свекруху, яка вважає мене нікчемною господинею. Її безкінечні нарікання на те, як я готую, доводять мене до межі. Кожен її візит – це новий скандал, нові докори, що підточують мої сили. Я вже не можу терпіти, і мій гнів ось-ось вирветься назовні, загрожуючи зруйнувати крихкий мир у нашій родині.
Свекруха, Марія Петрівна, постійно наголошує, що я не вмію готувати. Її особливо дратує, що я роблю їжу на кілька днів. «Чому мій син має їсти те саме три дні поспіль?! Невже ти не можеш щодня варити свіже?» – кидає вона з презирством. Марія Петрівна – професійна кухарка, її страви – справжні шедеври. А я не люблю готувати. Для мене головне, щоб їжа була простою, їстівною і не забирала багато часу. Якщо все це є – я задоволена.
У будні я готую звичайні страви: борщ, юшку, картоплю з м’ясом, локшину. Мій чоловік, Ярослав, не скаржиться – йому все підходить. А от у вихідні він береться за плиту, створюючи кулінарні витвори. На це йде півдня, а мені потім доводиться відмивати гори посуду, заляпану плиту та підлогу, яку Ярослав дивовижно встигає перепачкати. Я не проти його хобі, але після роботи у мене немає сил на щоденні подвиги біля варильної панелі. Ярослав це розуміє, а ось свекруха – ні.
Кожен її прихід – як іспит. Вона відчиняє холодильник і кривиться: «Що це, знову вчорашня юшка? Невже так складно зранку розморозити м’ясо, а ввечері зварити щось свіже? Це ж не займає багато часу!» На словах усе легко, але після зміни в офісі я мрію лише про одне – впасти на диван і заплющити очі. Ярослав співчуває мені і не вимагає свіжих страв щодня, але Марія Петрівна не хоче ставитись до мене з розумінням.
Нещодавно я народила сина, Данилка. Життя стало ще важчим. Малюк майже не спить уночі, я ходжу, як мара, ледве тримаючись на ногах. Буває, що взагалі не встигаю готувати, і Ярославу доводиться самому варити вареники. Свекруха, побачивши в холодильнику вчорашню локшину або ковбасу, вибухає: «У мого сина, мабуть, вже гастрит від такої їжі! Тільки він мовчить, щоб тебе не засмучувати!» Її слова – як ніж у серце. Навіщо вона приходить? Щоб принизити мене і зірвати нерви?
Вона жодного разу не запропонувала допомогу, хоча бачить, як я вибита з сил. Нещодавно у Данилка почали різатись зубки, і я цілий тиждень не спала, колихаючи його на руках. Одного такого дня прийшла Марія Петрівна. Без стуку вона підійшла до холодильника, відкрила каструлю з гречаною кашею і почала її нюхати. «Скільки днів цій каші?» – запитала вона з огидою. «Не знаю, Ярослав варив», – втомлено відповіла я. «Звісно! Що йому залишається, щоб не померти з голоду? – закричала вона. – Він працює від ранку до ночі, щоб тебе забезпечувати, а ти вдома сидиш і не можеш нормальної їжі приготувати! Мій чоловік ніколи не готував!»
Я відчула, як усе всередині закипає. Її слова були несправедливі, вони влучали у найболючіше. Я – погана мати, погана дружина, нікудишна господиня. Сльози навернулися на очі, але я стрималась. Ввечері я поставила Ярославу ультиматум: «Або ти змусиш свою матір приходити рідше й припинити ці скандали, або я взагалі не буду їй відчиняти двері. Я більше не можу!» Голос мій тремтів, я боялась, що не втримаюсь і наговорю свекрусі такого, що ми вже ніколи не помиримось.
Кожної ночі я лежу без сну, прокручуючи в голові її докори. Згадую, як намагалась їй догодити на початку нашого шлюбу, як посміхалась, коли вона критикувала мої страви. Але її ненависть до мене лише зростала. Я відчуваю, що стою на краю прірви. Якщо Ярослав не зможе захистити мене, наш шлюб розсиплеться. Я не хочу війни з Марією Петрівною, але й терпіти її зауваги більше немає сил. Сподіваюся, вона прислухається до сина і перестане мене дражнити. Інакше я не вірю в себе – мій гнів, що накопичувався роками, може вирватись, і тоді повернення вже не буде.
Сидячи в тиші нашої невеликої квартири, я дивлюсь на сплячого Данилка і думаю: за що мені це? Я хотіла бути хорошою дружиною, хорошою матір’ю, але свекруха перетворила моє життя на поле бою. Її слова ранять, як леза, і кожен її візит – це новий удар. Я мрію про день, коли вона перестане втручатись у наше життя, але боюся, що цей день ніколи не настане. Чи витримаю я? Чи мій шлюб і моє терпіння розірвуться, як тонка нитка, під натиском її вічної незадоволеності?
