Кулінарний диво у Оксани
Коли ми з Андрієм зайшли до хати Оксани, мене відразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо прийшла. Пахло свіжоспеченим салом, теплим хлібом, прянощами, які немов танцювали у повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах затишку, свята та якоїсь чарівності. А коли глянула на стіл, то й вовек оніміла. Там стояли страви, які можна було б виставляти у музеї кулінарного мистецтва. Чесно кажучи, я навіть не знала, з чого почати — милуватися чи схопити тарілку.
Оксана, моя давня подруга, завжди була майстринею у куховарстві, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Андрієм прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас “просто так”, без приводу, щоб побалакати та провести вечір разом. Я, зізнаюся, чекала чогось звичайного: ну, салат, може, печена курка, чай з пампушками. Але те, що я побачила, було справжнім гастрономічним дивом. Стіл ломився від угощень: рум’яна свинина зі скоринкою з часнику, картопля, запечена з чебрецем, овочі, викладені так, наче це картина, і пиріг із золотистою скоринкою, від якого пахло яблуками та медом. А ще соуси — три різні, у маленьких витончених соусницях, і кожен, як з’ясувалося, був шедевром.
“Оксанко, ти що, корчму відкриваєш?” — вигукнула я, не в силах відвести очей від цієї краси. Оксана лише засміялася й махнула рукою: “Та годі тобі, Надю, це я просто вирішила вас пригостити. Сідайте, зараз спробуємо!” Андрій, мій чоловік, який зазвичай мовчазний, вже простягав руку до виделки, але я його спинила: “Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інтернет викласти!” Оксана заплющила очі, але видно було, що їй приємно. Вона завжди така — готує від душі, а потім робить вигляд, що це дрібниці.
Ми сіли за стіл, і почався справжній бенкет. Я спробувала м’ясо — воно тануло у роті, з ледь помітною ноткою часнику та чогось ще, що я навіть не змогла впізнати. “Оксано, це що за чаклунство?” — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: “Таємний інгредієнт — любов!” Я, звісно, засміялася, але, якщо чесно, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат із помідорів та огірків у неї став витвором мистецтва? Андрій, який зазвичай їсть мовчки, раптом промовив: “Оксано, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїду”. Ми всі реготали, але я помітила, що він вже вираховував, як би взяти ще.
Поки ми їли, Оксана розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона весь день провела на кухні, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. “Оцей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки додала трохи меду”. Я слухала й думала: звідки в неї стільки терпіння? Я, якщо чесно, на кухні й години не витримую. Моя коронна страва — це вареники, і то, якщо тісто вже готове. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обіймати господиню.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Оксана. Не лише їжа, а й увесь її дім ніби дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка із квітами, свічки горіли, створюючи затишну півтемряву, а з динаміків тихо лунала якась народна мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не відчувала себе так спокійно. Навіть Андрій, який зазвичай після вечері одразу втикається у телефон, сидів, усміхався й розповідав історії зі своєї юності. Оксана вдало перетворила звичайний вечір на справжнє свято.
Десь між другим шматком пирога та кружкою м’ятового чаю я запитала: “Оксано, як ти все це встигаєш? Робота, дім, а ще й такі вечері готуєш!” Вона замислилася й відповіла: “Знаєш, Надю, для мене куховарство — це як молитва. Я вмикаю музику, нарізаю овочі, мішу тісто — і всі проблеми зникають. А коли бачу, як ви це їсте, розумію, що варто”. Я подивилася на неї й подумала: от би мені хоч краплю її таланту. Може, тоді б я навчилася пекти паляниці, а не замовити піцу з будь-якої нагоди.
Коли ми вже збиралися йти, Оксана підсунула нам контейнер із залишками пирога та м’ясом. “Беріти, — каже, — вдома доїсте!” Я намагалася відмовитися, але вона наполягла: “Надю, не сперечайся, я ж для вас готувала”. Ми з Андрієм вийшли на вулицю, і я раптом зрозуміла, що цей вечір був не лише про їжу. Це був вечір про дружбу, про тепло, про вміння ділитися. Оксана нагадала мені, як важливо іногда зупинятися, збиратися разом і насолоджуватися миттю.
Тепер я думаю, що треба б запросити Оксану до нас у гості. Правда, я вже у паніці: що я їй подарую? Мої вареники явно не дотягнуть до її рівня. Може, замовити бануш і зробити вигляд, що я старалася? Жартую, звісно. Мабуть, попрошу вТепер я знаю, що готуватиму старосвітські галушки з шкварками — адже саме їх Оксана любить найбільше.
