Кулінарний рай у Оксани
Коли ми з Олегом зайшли до квартири Оксани, мене одразу огорнув такий аромат, що я ледь не забула, навіщо прийшла. Пахло свіжоспеченим м’ясом, теплим хлібом, спеціями, які немов танцювали в повітрі. Я зупинилася на порозі, заплющила очі й глибоко вдихнула — це був запах затишку, свята та чогось чарівного. А коли подивилася на стіл, то й вовек слова не знайшла. Там стояли страви, гідні музейних експонатів. Чесно, я навіть не знала, що робити — милуватися чи візьму тарілку.
Оксана, моя давня подруга, завжди була майстринею на кухні, але цього разу вона перевершила саму себе. Ми з Олегом прийшли до неї на вечерю — вона запросила нас «просто так», без приводу, щоб поспілкуватися. Я, звичайно, чекала чогось простого: салатик, може, смажена курка, чай з печивом. Але те, що я побачила, було справжнім гастрономічним дивом. На столі лисніли: рум’яна свиняча вирізка з хрусткою скоринкою, картопля, запечена з чебрецем, овочі, викладені наче картина, та пиріг із золотистою корочкою, від якого пахло яблуками й корицею. А ще соуси — три різні, у маленьких глечиках, і кожен, як з’ясувалося, був шедевром.
«Оксано, що, ресторан відкриваєш?» — випустила я, не можучи відірвати очі від цієї краси. Оксана лише засміялася й махнула рукою: «Та годі, Іринко, просто вирішила вас пригостити. Сідайте, зараз спробуємо!» Олег, який звичайно мовчить як риба, вже простягав руку до вилки, але я його зупинила: «Почекай, я спочатку сфотографую, таке треба в інстаграм викласти!» Оксана завела очі до неба, але видно було — їй приємно. Вона завжди так — готує з душею, а потім робить вигляд, ніби це дрібниці.
Ми сіли за стіл, і почався справжній бенкет. Я спробувала м’ясо — воно топилося в роті, з легким присмаком часнику та ще чогось, що я навіть не зрозуміла. «Оксано, що за чарівність?» — запитала я, а вона з усмішкою відповіла: «Таємний інгредієнт — любов!» Я, звісно, засміялася, але, між нами кажучи, повірила. Бо як інакше пояснити, що навіть звичайний салат із помідорів і огірків у неї став твором мистецтва? Олег, який зазвичай їсть мовчки, раптом вимовив: «Оксано, якщо ти так готуєш щодня, я до тебе переїжджаю». Ми всі реготали, але я помітила, що він вже прикидає, як би взяти ще.
Поки ми їли, Оксана розповідала, як готувала кожну страву. Виявилося, вона цілий день провела на кухні, а деякі рецепти дісталися їй від бабусі. «Ось цей пиріг, — каже, — бабуся пекла на всі свята. Я тільки додала ваніль і трішки більше кориці». Я слухала й думала: звідки в неї стільки терпіння? Я, якщо чесно, на кухні й години не витримаю. Моя коронна страва — це макарони з сиром, і то, якщо сир уже натертий. А тут — ціла симфонія смаків, і все зроблено з такою любов’ю, що хочеться обняти господиню.
Але найдивовижніше — це атмосфера, яку створила Оксана. Не лише їжа, а й увесь її дім немов дихав теплом. На столі стояла маленька вазочка з квітами, свічки створювали затишну півтемряву, а з динаміків тихо лунала якась джазова мелодія. Я зловила себе на думці, що давно не відчувала такого спокою. Навіть Олег, який зазвичай після вечері занурюється в телефон, сидів, посміхався й розповідав історії зі студентських часів. Оксана вміла звичайний вечір перетворити на свято.
Десь між другим шматочком пирога і чашкою трав’яного чаю я запитала: «Оксано, як ти все встигаєш? Робота, домівка, ще й такі вечері готуєш!» Вона замислилася й сказала: «Знаєш, Іринко, для мене готування — це як медитація. Я включаю музику, нарізаю овочі, замішую тісто — і всі клопоти зникають. А коли бачу, як ви їсте, розумію, що воно того варте». Я глянула на неї й подумала: от би мені хоч крапельку її таланту й терпіння. Може, тоді б я навчилася пекти пироги, а не замовити піцу за будь-якої нагоди.
Коли ми збиралися йти, Оксана сунула нам контейнер із залишками пирога та м’ясом. «Беріть, — каже, — вдома доїсте!» Я намагалася відмовитися, але вона наполігла: «Іринко, не сперечайся, я ж для вас готувала». Ми з Олегом вийшли на вулицю, і я раптом зрозуміла, що цей вечір був не лише про їжу. Він був про дружбу, про тепло, про вміння ділитися. Оксана нагадала мені, як важливо іногда зупинятися, збиратися разом і насолоджуватися моментом.
Тепер я думаю, що треба запросити Оксану до нас. Хоча, зізнаюся, вже панікую: що я їй подару? Мої макарони явно не дотягнуть до її рівня. Може, замовити суші й зробити вигляд, що я старанно готувала? Жартую, звісно. Мабуть, попрошу в неї пару рецептів і спробую здивувати. А якщо не вийде, просто скажу: «Оксано, ти королева кухні, а я поки вчуся». І знаєте”А можна просто чесно зізнатися, що я ще тільки вчуся готувати, але дуже хочу навчитися так само, як ти?”
