**Валіза на колесах**
— Мамо, я вже доросла. Може хоча б раз зробити те, що хочу? — обурено вигукнула Оксана.
Вони сперечалися вже кілька днів, відколи донька повідомила, що зі своїм хлопцем хоче на тиждень поїхати до Львова.
— А навчання? Сесія ж незабаром.
— Я ж добре вчусь. Наздожену. Ну будь ласка, мам! — благала Оксана.
— Ти його знаєш зовсім недовго. А що далі? — У Наталі не залишилося сил і слів, щоб відмовити доньку.
— Якщо не відпустиш, я втечу з дому й ніколи не повернуся! — викрикнула Оксана, сіла на диван, притиснула до живота подушку і відвернулася до вікна.
«А якщо й справді піде?» — вповзла в серце тривожна думка і переросла у паніку. Донька — сенс її життя, єдина рідна людина. Втратити її вона не могла.
— Мам, ти завжди була правильною і залишилася сама. Хочеш, щоб я так само? — У голосі Оксани прозвучали істеричні ноти.
— Донечко, усе в тебе буде, не поспішай… — говорила Наталя, але розуміла — донька закохана і не чує її.
Оксана втулила обличчя в подушку і заплакала.
«Невже я ворог власній дитині? Час інший. У них усе швидко. Може, якби я колись була сміливішою, розібралася б у майбутньому чоловікові, моє життя склалося б інакше». Наталя зітхнула.
— Гаразд. Поїдь. Але щоб дзвонила щодня. Багато грошей не дам — знаєш, що на ремонт копію. — Втомлена від суперечок, Наталя здалася.
Оксана відкинула подушку, підбігла до матері й обняла.
— Мамочка, дякую! Гроші не треба. У Максима є. Буду дзвонити. Кілька разів на день. Не хвилюйся, усе буде добре! — щебетала вона радісно.
«Як не хвилюватися? Коли в тебе буде власна донька, тоді побачиш», — подумала Наталя, але промовчала. Безглуздо, все вона не зрозуміє.
Донька побігла до своєї кімнати і вийшла з валізою.
— Ти вже й речі зібрала? Справді втекла б? — здогадка вразила її болем.
— Ти б відпустила. Я тебе добре знаю. Зараз Максиму подзвоню. — Оксана схопила телефон, але не набрала номер, а підійшла до матері.
— Може, й сама поїдеш куди? До тіті Наді, наприклад. Що ти тут робитимеш сама? Відпустка ж… — вже миролюбно сказала вона.
— Знайду, чим зайнятися. Ти там обережно. Розумієш, про що я? — буркнула Наталя.
Настрій був такий, що хоча б вити.
— Мам, я вже доросла. Усе розумію. — Оксана набрала номер друга.
Серце болісно стиснулося. З розмови Наталя зрозуміла — донька зараз поїде.
— Ну все, мам, таксі вже чекає внизу. — Оксана з валізою пішла до сіней.
Наталя кинулася за нею.
— Мам, не проводь. Як сядемо у потяг, подзвоню. За тиждень повернуся. — Оксана поцілувала маму в щоку й, не зауваживши її сліз, вилетіла з квартири.
«Ось і виросла. Мама більше не потрібна. Навіть провести не дозволила». Наталя кинулася на кухню й виглянула у вікно. Унизу стояло жовте таксі, біля якого неспокійно ходив молодий хлопець. «Нічого, здається, нормальний. Може, й справді все обійдеться? Не вбережеш від усього».
Наталя сумним поглядом провела таксі, пішла до кімнати й сіла на диван, де щойно сиділа донька. Очі заповнилися слізьми. «Ось я й залишилася сама. Тихо, порожньо. Я тут збожеволію. Треба звикати. Розлучатися з дорослою донькою — доля всіх матерів».
Так вона сиділа довго, не знайшовши сил щось робити. «А може, й правда махнути куди? На південь, наприклад. Відпустка ж. Там уже, звісно, не літо, але тепліше, ніж тут». Вона пішла до кімнати доньки, увімкнула комп’ютер і почала шукати квитки.
Дешевий квиток знайшовся на ранковий рейс до Одеси. Наталя не вагалася, одразу купила й зворотній через п’ять днів. Набридло на всьому економити. Сидіти і чекати дзвінків? Тиждень здасться вічністю.
Вона почала збиратися. За клопотами тривога за доньку відступила. Оксана подзвонила ввечері: щасливим сміхом випалила, що на вокзалі, чекають потяга, усе добре… і відключилася.
Після сьогоднішніх подій Наталя не могла заснути. «Нічого, в літаку посплю», — вирішила вона, викликала таксі, вдягла пальто і поїхала до аеропорту.
Незважаючи на ранню годину, аеропорт гув, немов розбурханий вулик. Люди прощалися, кудись бігли, дзвонили.
Вона пройшла повз пару: дівчина з заплаканим обличчям вдивлялася в хлопця й повторювала безжиттєвим голосом:
— Ти повернешся? Обіцяєш? Я люблю тебе… — Вона схлипнула й притулилася до його грудей.
Він щось говорив, цілуючи її волосся. Наталя відвернулася. Їхнє прощання було занадто ніжним і болючим.
Вона зареєструвалася на рейс і сіла чекати. Знову зВдруг телефон задзвонив — це був Максим, який шукав Оксану, і Наталя, усміхнувшись, зрозуміла, що настав час для нових розмов.
