Київ. Осінній вечір. Сирий вітер, втомлені очі й ще більш втомлене серце. Марійка повернулась додому після десяти годин у торговому залі супермаркету. В голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Тарас хоч картопельки посмажив…
Квартира зустріла запахом чогось смачного. Марійка зняла куртку, скинула черевики, увійшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре й запеченою куркою. Поруч — ложки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчки кивнув на стілець:
— Сідай.
— Ого, сьогодні що, свято? — Марійка натягнуто посміхнулась. — Це щось новеньке?
— Найзвичайніша страва, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в міру солоне. Марійка поставила чайник, заварила липовий чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну що, кажи. Бачу, тебе щось гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабою в суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Люди похилого віку, їм буде приємно. Ми поки ще офіційно одружені.
Марійка сумнівно подивилася на нього. Сил не було. Ні сваритись, ні миритись.
— Добре, давай. Може, востаннє разом у гості зходимо.
Їхали в машині батька Тараса. Він з батьком — спереду. Марійка — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Марійка з натягнутою посмішкою.
— Дивись, які кільця ми купили їм на роковини. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Марійка опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціла вічність…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старі. Бенкет, сміх, тости. Але Марійка трималася подалі від чоловіка. Жінки з родини Тараса відразу захопили її в підготовку розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — любили їх.
Марійка ловила себе на питаннях:
— А я його люблю? А він — мене?
Може, колись любила. Але зараз… Дім — не затишний. Грошей — постійно немає. Новий кожух не може собі купити вже три роки. Діти? Він і про них не згадує. Роботу знайти ніяк не може. А ж був колись мрією…
Свято закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Баба Галя підійшла до молодих:
— Залишайтеся в нас. Переночуєте. І допоможіть трохи прибрати.
Марійка й Тарас мовчки почали збирати зі столів. Працювали спільно, без слів. За дві години в хаті знову було чисто.
Баба поставила чай.
— Ну, Петре, от і п’ятдесят років ми з тобою прожили, — посміхнулась вона дідові.
— А скільки разів мало не розійшлися, — буркнув той. — До РАГСу доходили.
— Зато дійшли назад.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.
— А ти забув, як на мене всі зазирали? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як лампочка.
— Та вже… Принцеса, — фукнув він, але в очах його світилося тепло.
Марійка дивилася на них — і щось всередині стиснулося. Вони сперечалися, перебивали одне одного, але… любили. По-справжньому.
— Ми були такими ж, — подумала вона. — Молоді, гарячі, ображені. Впевнені, що праві. А тепер вони сміються з того, через що мало не розлучилися.
Баба Галя дістала з кишені конверт:
— Ось, купіть собі щось. На осінь. І не сперечайтеся. Ми з дідом не збідніємо.
Марійка хотіла відмовитися, але Тарас узяв.
— Дякуємо, бабусю.
— Усе, ідіть відпочивайте. Кімната готова.
Кімната була знайома — тут Тарас провів своє дитинство. Тільки тепер на ліжку було двоє. Вони лягли. Мовчали.
— Марійко… — прошепотів він.
Вона притулилася до нього. Тепле, рідне плече. Не багатство. Не шуба. Просто — він.
Тарас заснув. А Марійка дивилася в стелю.
— Добре, що ми не розлучилися. Купимо мені завтра пальто. А потім, може… І дитину. А потім, може, й онуки. А через сорок дев’ять років… золоті кільця. Такі ж.
Вона усміхнулася. Вперше за довгий час. І заснула. Спокійно. Поряд із ним.
