Львів. Осінній вечір. Холодний вітер, втомлені очі та ще більш втомлене серце. Оксана повернулася додому після десяти годин біля каси в продуктовій крамниці. В голові крутилася лише одна думка:
— Хоч би Тарас хоч картопельки підсмажив…
Квартиру зустрів запах чогось смачного. Оксана зняла плащ, скинула черевики, ввійшла на кухню — на столі стояли тарілки з паруючим пюре та смаженою куркою. Поруч — ложки, сіль, хліб, чайник. Тарас мовчазно показав на стілець:
— Сідай.
— Ой, сьогодні що, свято? — Оксана натягнуто посміхнулася. — Це щось новеньке?
— Звичайна їжа, — знизав плечима він. — Але в мене до тебе розмова.
Їли мовчки. Курка — ніжна, пюре — в міру солоне. Оксана поставила чайник, заварила липовий чай. Сіла навпроти чоловіка.
— Ну, кажи. Бачу, щось тебе гризе.
Тарас довго дивився у вікно. Потім перевів погляд на дружину.
— У діда з бабусею у суботу — золоте весілля. Нас запросили.
— А, це ті, що п’ятдесят тисяч нам на весілля подарували? Ну і як ми туди поїдемо? Ми ж збиралися розлучатися.
— Ну, давай поїдемо. Просто так. Люди похилого віку, їм буде приємно. Ми поки ще офіційно одружені.
Оксана сумнівно глянула на нього. Сил не було. Ні сваритися, ні миритися.
— Добре, поїдемо. Може, востаннє разом у гості побуваємо.
Їхали вони в батьковій машині Тараса. Він із батьком — спереду. Оксана — з його матір’ю на задньому сидінні. Тиша.
— Ви що, посварилися? — прошепотіла свекруха.
— Ні, — відповіла Оксана з напруженою усмішкою.
— Подивись, які персни ми їм на ювілей купили. Золоті, гарні.
— Гарні, — кивнула вона.
— Живіть дружно. Ось і вам через п’ятдесят років діти такі ж подарують.
Оксана опустила очі. П’ятдесят років? Це ж ціле життя…
На ювілеї було весело: молодь, дорослі, старі. Бенкет, сміх, тости. Але Оксана трималася осторонь від чоловіка. Жінки з родини Тараса одразу зайняли її підготовкою розважальної програми. Їм було трохи за тридцять, як і їй. Вони сперечалися, підколювали чоловіків, але… було видно — любили їх.
Оксана ловила себе на питаннях:
— А чи люблю я його? А він — мене?
Може, колись любила. Але зараз… Дім — негожий. Грошей — завжди нема. Нову кофту не може собі дозволити вже три роки. Діти? Він і про них не згадує. Роботу знайти не може. А колись був її мрією…
Святкування закінчилося пізно. Гостей розвезли по домівках. Бабуся Марія підійшла до молодих:
— Залишайтеся у нас. Переночуєте. І допоможете трішки прибрати.
Оксана й Тарас мовчки почали забирати зі столів. Працювали злагоджено, без слів. За дві години в хаті знову було чисто.
Бабуся поставила чай.
— Ну, Іване, от ми із тобою п’ятдесят років прожили, — усміхнулася вона дідові.
— А скільки разів ледь не розійшлися, — буркнув той. — До РАГСу доходили.
— Та дійшли назад.
— Я ж тоді без роботи був, грошей не було, — згадав дід.
— А ти забув, як на мене всі зазирали? Принцесою мене кликали. А ти сяяв, як ліхтарик.
— Та вже… Принцеса, — хВона обняла його міцніше, і в цю мить зрозуміла, що все ще може бути добре — якщо лиш вірити.
