**Квартира Олександри — і жодної рідні**
Саша мила посуду, коли раптом хтось подзвонив у двері. На порозі, немов грім серед ясного неба, стояла свекруха.
— Привіт, Сашунько, — зі штучною ніжністю промовила Людмила Василівна. — Вирішила вас провідати. Завітала у гості!
Олександра запросила її на кухню, поставила казанок і гукнула чоловікові:
— Максиме, твоя мама прийшла!
За хвилину всі вже сиділи за столом. Свекруха неспішно розмішувала цукор у чаї, кидаючи на невістку хитрі погляди, за якими та давно вчилася вгадувати майбутні махінації.
— Ти знаєш, Максю, — почала Людмила Василівна, — хлопець Тетяни зробив їй пропозицію жити разом ще до весілля.
— Ну й награвся, — усміхнувся Максим. — Наша Таня йому покаже, де раки зимують!
— Та ну, що ти! — з гордістю заперечила свекруха. — У Тані все по-іншому. Вона скромна, розумна, не так, як деякі…
Олександра впіймала цей погляд. Камінь, як завжди, летів у її бік. Вона знову вдала, що не помітила.
— А знаєш, що її хлопець ще зробив? — урочисто підняла палець Людмила Василівна. — Дарує їй квартиру! На весілля! Ось це чоловік!
Максим скривився.
— Побачимо, що він там подарує. Поки паперів не побачу — не повірю.
— Ось що означає — правильний вибір! — не вгамовувалася свекруха. — А у тебе дружина з квартирою, а ти навіть у власники не записаний.
Саша вийшла з кімнати. Серце стислося. Знову стара пісня — про «оформи частину», «де справедливість», «спільна сім’я». Вже рік, як вони одружені, а Людмила Василівна все намагалася віджати хоч шматок зятєвої житплощі.
Максим теж почав тиснути: сміються, мовляв, з нього, чоловіка без власного кута. І машину купив, і ремонт зробив, і меблі — а все ніби не його.
— Тебе ніхто не обдурив, Макс, — відповідала Саша. — Ти женився не на квартирі, а на мені. Чи не так?
Він мовчав. До наступного візиту матері.
Коли в хату навідалася владна тітка Максима, він розказав казку.
— Так, квартиру придбали. В основному на мої гроші, — впевнено заявив.
Саша ледь не поперхнулася чаєм. Брехня лилася рікою. Вона мовчала. Не заради нього — заради себе.
Потім завітав друг Тарас. Максим знову розпушив павича:
— Заходь, вважай, у себе вдома. Квартира ж наша з Сашкою!
— Молодець! — захоплено сказав Тарас. — Оженився, квартиру купив. І машина в тебе класна!
Саша дивилася і не вірила своїм очам. Де той добрий, простий хлопець, з яким вона зустрічалася?
Вона зібрала речі та поїхала до батьків.
— Мамо, я більше не можу. Відчуваю себе не дружиною, а інвестором. Він і одружився тільки через квартиру…
— Подумай, доню. Але квартиру — нікому, чуєш? Ані сантиметра!
Саша повернулася. І незабаром до них увірвалася свекруха. Без попередження, розхрістана, зі сльозами.
— Максю, лихо! Таню покинув. Весілля не буде. А вона позики набрала: машина, одяг, телефон…
— А до чого тут ми? — розгубився Максим.
— Треба допомогти. Хай Сашка оформить на тебе частину квартири. Заложиш, борг віддамо. Потім все повернемо!
Олександра оніміла. Але швидко отямилася.
— Ніколи! Ця квартира — подарунок моїх батьків. І навіть на відсоток ви на неї не розраховуйте!
— Безсердечна! — закричала Людмила.
Саша пішла у кімнату, але почула, як мати й син шепочуться біля дверей.
— Я все спробувала, сину. Але вона — ні в яку…
— Щось ще видумаю, — похмуро сказав Максим.
Олександра розчинила двері:
— Вигадуйте! Вигадуйте ще! Тільки знайте: квартири вам не побачити. Ані шматка. Хочете жити на своє — працюйте, як усі!
Наступного дня Максим пішов жити до матері.
Саша подала на розлучення. Пізно зрозуміла, але краще пізно, ніж віддати їм своє. Бо чужі апетити — безмежні. А гідність — одна.
