**Щоденник**
Сьогодні був важкий день. Я мила посуд, коли раптом почула дзвінок у двері. І хто б міг подумати — на порозі стояла свекруха, Наталія Миколаївна. Немов грім серед ясного неба.
— Привіт, Солодко, — промовила вона зі солодкою натягнутістю. — Вирішила вас відвідати, зайшла на чай!
Я запросила її на кухню, заварила чайник і кликнула чоловіка:
— Василю, до нас твоя мати прийшла!
Не минуло й десяти хвилин, як усі вже сиділи за столом. Наталія Миколаївна мішала цукор у чашці, кидаючи на мене хитрий погляд, під яким я давно вже навчилася бачити майбутню маніпуляцію.
— Ти знаєш, Васильку, — почала вона, — Тарас запропонував Марійці переїхати до нього. Уявіть, ще до весілля!
— Ну, він дістане, — усміхнувся Василь. — Наша Марійка йому покаже. Тихим життям там і не пахне!
— Та що ти! — з гордістю відповіла свекруха. — У Марійки все інакше. Вона скромна, розумна, не то що деякі…
Мене проколював цей погляд. Завжди знаходиться камінь, який летить у мою сторону. Але я знову вдала, що не помічаю.
— А ти знаєш, що Тарас ще зробив? — урочисто підняла палець Наталія Миколаївна. — Дарує їй квартиру! Уявляєш? На весілля! Ось це справжній чоловік!
Василь скривився.
— Побачимо, що він там подарує. Поки не побачу документи, не повірю.
— Ось це правильно вибрана наречена! — не вгамувалася Наталія Миколаївна. — А в тебе, між іншим, дружина з квартирою, а ти навіть у власники не вписаний.
Я вийшла з кімнати. Серце стислося. Знову ця стара пісня — про «оформи половину», «де справедливість», «загальна сім’я». Вже рік, як ми одружені, а вона все намагається вичавити хоча б шматок моєї жилплощі.
І Василь почав тиснути: каже, що сміються з нього, мужик без квартири. І машину купив, і ремонт зробив, і меблі — а все ніби не його.
— Тебе ніхто не обманював, Василю, — відповідала я. — Ти одружився не на квартирі, а на мені. Чи ні?
Він замовкав. Але лише до наступного візиту мами.
Коли до нас приїхала його владна тітка, Василь несподівано почав розповідати казки.
— Так, квартиру купили. В основному на мої гроші, — упевнено заявив він.
Я ледь не поперхнулася чаєм. Брехня лилася рікою. Але я мовчала. Не заради нього — заради себе.
Потім завітав його друг Іванко. І Василь знову розпустив хвіст:
— Заходь, вважай себе вдома. Квартира ж наша з Оленою!
— Молодець! — з захопленням сказав Іванко. — Одружився, квартиру купив. І машина в тебе класна!
Я дивилася і не вірила своїм очам. Де той добрий, простий хлопець, з яким я зустрічалася?
Я зібрала речі і поїхала до батьків.
— Мамо, я більше не можу. Я почуваюся не дружиною, а інвестором. Він і одружився лише через квартиру…
— Подумай, донечко. Але квартиру — нікому, чуєш? Ані шматочка!
Я повернулася. І невдовзі до нас знову врилася свекруха. Без дзвінка, розхристана, зі сльозами на очах.
— Василю, лихо! Марійку Тарас кинув. Усе — весілля не буде. А вона кредити набрала: машина, одяг, телефон…
— І до чого тут ми? — розгубився Василь.
— Треба допомогти. Нехай Олена оформить половину квартири на тебе. Заложиш, борг віддамо. Потім усе повернемо!
Я оніміла. Але швидко прийшла до тями.
— Ніколи! Ця квартира — подарунок моїх батьків. І навіть на один відсоток ви на неї не розраховуйте!
— Безсердечна! — закричала Наталія Миколаївна.
Я пішла у кімнату, але почула, як мати й син шепочуться біля дверей.
— Я все зробила, синочку. Але вона — ні в яку…
— Спробую ще щось придумати, — похмуро сказав Василь.
Я розчинила двері:
— Придумуйте! Придумуйте ще щось! Тільки знайте — квартири вам не побачити. Ані шматочка. Хочете жити на своє — працюйте, як усі!
Наступного дня Василь пішов жити до матері.
Я подала на розлучення. Пізно зрозуміла, але краще пізно, ніж віддати їм своє. Бо чужі апетити — безмежні. А гідність — одна.
