Квартира для двох? Без мене! вигукнула Олена, коли її сестра Катерина запитала, чи буде вона жити окремо.
Я підпишу договір на ім’я Катерина і переїду до тебе. Ти ж і так живеш одна, відповіла Марина, не задавши жодного питання.
Чий це тепер чоловічий голос? запитала Марина різко, ніби Катерина була лише тринадцятирічною дівчиною, а не тридцятирічною жінкою.
Телебачення, мамо. Що ти хочеш? крикнула Катерина, намагаючись швидко закінчити розмову.
Нам треба поговорити. Спробуй зайнятись справою, насторожила її мати і одразу повісила трубку. Типово для неї: лише вказує, а самих дій не бачить.
Андрій! крикнула Катерина, кинувши телефон на диван.
Що сталося? запитав Андрій, вийшовши з кухні з двома чашками кави в руках.
Моя мати приїде сьогодні ввечері. сказала Марина.
Чи треба залишитись? спитав він.
Не треба. Я розберуся сама відповіла вона.
**Привиди минулого**
Спогади, мов старі фотографії в альбомі, іноді бліднуть, проте сутність залишається. Катерина була ще одиннадцятирічною, коли батьки розлучилися. Сестра Марина гралася ляльками, а Катерина вже вчилася читати між рядками дорослих.
Я більше не можу, сказав її батько, це вже не шлюб, а лише тінь колишнього.
А діти? голос матері лунко розлився, мов скло, що розбивається.
Після розлучення батько мовчки збирав свої речі: улюблене крісло, пошарпану кружку, навіть книги все поступово зникало.
Катерина стала містком між двома світами: суворістю матері та спокоєм батька. Марина вирішила, що батько зрадник, а мати мучениця.
**Доросле життя**
Катерина переїхала до Києва, щоб вчитись. Вона наполегливо вчилася, працювала ще важче, сподіваючись одного дня мати власну оселю. Марина ж зайнялася курсами манікюру, швидко одружилася і почала сімейне життя.
Батько помер, залишивши лише спогади та порожнечу. Мати зявлялась лише тоді, коли треба було щось вимагати: «Марина вагітна, допоможи їй. Андрій мало заробляє, а в салоні її й не наймають»
Катерина зітхнула: «Вона знала, у що ввязалась. Це був її вибір».
**Власне гніздо**
Через кілька років вона придбала свою мрію маленьку квартиру в одноповерхівці на Подолі, заплативши гривнями, поту і сліз.
Гарна квартира, сказала мати, оглядаючи простір. Таку могла б мати Марина, а не жити в гуртожитку з дитиною І ти сидиш тут одна, у цьому замку. Це несправедливо.
Марина завжди думала, що їй щось належить. Я працювала, відповіла Катерина.
Через роки мати зявилась з новою пропозицією: «Я вирішила квартиру отримає Марина, а я переїду до тебе».
Ні, коротко відклала Катерина. Це моя квартира.
Що означає «ні»? Я вже все вирішила! протестувала мати.
Тоді живи з Марининою, це не готель, відповіла Катерина.
Ти така ж холодна, як батько! крикнула мати.
Дякую. Він мене любив і не ставив умов, спокійно відповіла Катерина.
Двері розчинилися з глухим стуком. У кімнаті залишилася лише тиша і полегшення.
На телефонній панелі блиснула нова смс:
**«Як пройшло?**»
Катерина усміхнулася і відповіла:
**«Завітай. Навчу, як готувати пампушки.**»
Життя навчає: справжнє щастя приходить, коли ми самі будуємо свої стіни і розуміємо, що ніщо не варте втратити власну гідність за чужі очікування.
