Рієлторка Оксана Віталіївна поклала слухавку й кілька секунд дивилася на телефон так, ніби він сам був винен.
За двадцять два роки в професії вона продавала квартири з боргами, з прописаними родичами, з текучими трубами й із видом на цвинтар. Одного разу — з папугою, який лаявся трьома мовами. Але щоб кота включали в договір як обтяження — такого ще не траплялось.
— Так, повторюю умови, — сказала вона сама до себе, гортаючи блокнот. — Двокімнатна, бульвар Шевченка, третій поверх, шістдесят два метри. Господиня померла в січні. Спадкоємці — син і донька з Дніпра. Хочуть продати швидко. Кота не забирають, у притулок не віддають, присипляти не дозволяють. Кот додається.
Вона зітхнула й додала в оголошення рядок, від якого сіпнувся б будь-який юрист: «У вартість входить кіт. Торг доречний».
Перший огляд був у суботу.
Оксана Віталіївна відчинила двері й впустила покупчиню — високу жінку років п’ятдесяти п’яти в сірому пальті. Та ступила через поріг і зупинилась. У квартирі пахло так, як пахне в домівках, де довго жив самотній літній чоловік: лавандовим милом, старими книжками, трошки валер’янкою.
— Соломія Андріївна, — відрекомендувалась жінка, не простягаючи руки. Оглянулась. — А де той ваш… бонус?
Кіт сидів на підвіконні у великій кімнаті — величезний, рудо-білий. Він дивився на Соломію Андріївну не кліпаючи, і в його погляді не було ні страху, ні цікавості. Сама втома, безмежне терпіння.
Так дивляться ті, кого вже кидали.
Соломія Андріївна обійшла квартиру мовчки. Провела пальцем по корінцях книжок на полиці — Чехов, Коцюбинський, Леся Українка, зачитані до рихлих обкладинок. Зазирнула в кухню, де на стіні висів відривний календар, що зупинився на сімнадцятому січня. На підвіконні — три горщики із засохлою геранню. І миска. Чиста, порожня, що стояла рівно на своєму місці — біля лівої ніжки табурета.
— Його хтось годує? — спитала вона, не обертаючись.
— Сусідка, — сказала Оксана Віталіївна. — Ярослава Миколаївна із тридцять шостої. Приходить двічі на день. Спадкоємці їй за це платять. Небагато, але платять.
Соломія Андріївна повернулась у кімнату. Кіт не змінив пози — сидів на підвіконні, підібгавши передні лапи, і дивився у двір. Там гойдалися на вітрі голі лютневі тополі, а між ними бродила жінка з візком.
— Як його звати?
— Маркіз. Так спадкоємці сказали.
— Маркіз, — повторила Соломія Андріївна без виразу.
Кіт не повернув голови.
Вона зателефонувала за три дні.
— Оксано Віталіївно, я подумала. Район хороший, метро близько. Але ціна все одно вища за ринкову, навіть з огляду на… довісок. І ремонт потрібен — шпалери ці, лінолеум. Я б узяла, якщо скинуть ще триста.
— Спробую поговорити.
Спадкоємці скинули двісті. Соломія Андріївна погодилася.
Оформлення тривало три тижні. Соломія Андріївна приїздила в квартиру ще двічі — з рулеткою та блокнотом. Міряла стіни, записувала, прикидала. Кіт спостерігав. Коли вона вдруге присіла навпочіпки біля вікна, перевіряючи батарею, він зістрибнув з підвіконня, підійшов і сів поряд — за півметра. Не ближче.
— Ну, здоров, — сказала вона йому.
Маркіз кліпнув. Один раз, повільно. І відвернувся.
Ярослава Миколаївна із тридцять шостої виявилась маленькою, сухорлявою жінкою з переляканими очима. Вона чекала Соломію Андріївну біля дверей у день підписання акта приймання.
— Ви нова господиня?
— Сподіваюсь, що так.
— Я вам про Маркіза розкажу. Зоряна Іванівна, попередня господиня, царство небесне, вона його десять років тому підібрала. Біля під’їзду сидів, у листопаді, весь подертий. Вона його виходила, відгодувала. Він відтоді від неї ні на крок.
Ярослава Миколаївна помовчала й додала тихше:
— Коли вона впала, інсульт, просто на кухні, він поряд лежав. Швидка приїхала, двері відчинили, а він біля її голови. І не відходив.
Соломія Андріївна слухала, стоячи в дверному отворі, і тримала в руках зв’язку нових ключів. Три ключі. Два від замків. Один від поштової скриньки, в яку вже нікому було зазирати.
— Він не шкідливий, — провадила Ярослава Миколаївна. — Не дряпається, меблі не псує. Тільки от… не дається в руки. Я його два місяці годую, а він до мене так жодного разу й не підійшов. Їсть, коли я виходжу. Я тарілку ставлю — і за двері. Повертаюсь — порожньо. Але щоб при мені — жодного разу.
— Може, боїться.
— Не боїться. Чекає. Он біля дверей сяде й дивиться. Щовечора, десь о шостій. Зоряна Іванівна о шостій з прогулянки поверталась.
Соломія Андріївна переїхала в суботу. Речей було небагато, вона звикла жити компактно. Двадцять років медсестрою в кардіології, потім ординаторська посада, потім скорочення, обмін, орендована кімната на Троєщині, від якої боліли коліна й душа. Власне житло було мрією такою давньою, що вона вже майже перестала бути мрією й перетворилась просто на план. Гроші збиралися дев’ять років.
Вантажники занесли диван, дві шафи, коробки з посудом. Маркіз зник. Соломія Андріївна знайшла його в коморі — він забився за прасувальну дошку й сидів там, притиснувши вуха, величезний і нерухомий.
— Я розумію, — сказала вона йому. — Тобі важко. Мені також.
Вона поставила миску біля лівої ніжки табурета, на те саме місце, де стояла попередня, і вийшла, зачинивши двері кухні.
Уранці миска була порожня.
Минув місяць. Вони жили паралельно — в одних стінах, але в різних світах.
Соломія Андріївна вставала о шостій, пила каву на кухні, йшла на чергування. Вона влаштувалась у поліклініку на Саксаганського, не кардіологія, звісно, але після року безробіття вибирати не доводилось.
Маркіз з’являвся на кухні тільки після клацання замка. Вона знала це, бо залишала на столі свою волосину — довгу, сивувату — впоперек миски. Щовечора волосина лежала на підлозі. Отже, їв.
Увечері вона сиділа в кріслі біля вікна й читала — ті самі книжки з полиці, що лишились від Зоряни Іванівни. Чехов виявився весь у олівцевих позначках: тонким, охайним почерком на берегах стояли знаки оклику, іноді одне слово: «так», «точно», «і в мене». Соломія Андріївна читала ці позначки й відчувала дивне — не смуток, ні. Упізнавання. Наче жінка, яку вона ніколи не бачила, думала так само, як вона.
Маркіз у цей час сидів у коридорі. Не в кімнаті — у коридорі. Біля вхідних дверей. Щовечора, рівно о шостій. Чекав.
Наприкінці березня Соломія Андріївна захворіла. Грип звалив за одну ніч — температура тридцять дев’ять, горло, ломота в кожному суглобі. Вона подзвонила на роботу, випила парацетамол і лягла. Встати, щоб поїсти, сил не було. Встати, щоб нагодувати кота, теж.
— Маркізе, — покликала вона зі спальні хрипким голосом. — Вибач. Зараз не можу.
Тиша.
Вона провалилась у сон, важкий, липкий, з гудучою головою. Прокинулась від того, що щось натискало на ноги. Не сильно. Просто важкість — тепла, розмірена, жива.
Маркіз лежав у ногах ліжка. Згорнувся калачиком і дивився на неї не кліпаючи, серйозно, уважно. Уперше за місяць він був не в коридорі, не в коморі, не за прасувальною дошкою. Він був тут.
Соломія Андріївна не ворухнулась. Боялася — поворухнеться, і він піде. Вона просто дивилась на нього, а він на неї, і між ними було те мовчання, в якому слова не потрібні, бо все вже сказано.
— Ти вже це знаєш, — прошепотіла вона.
Маркіз притиснув вуха, опустив голову на лапи й заплющив очі.
Він не пішов.
Три дні вона хворіла, і три дні він лежав у неї в ногах. Відходив тільки до миски — вона все-таки змусила себе встати, насипати корму, — і повертався. На третій день, коли температура впала й Соломія Андріївна сиділа на кухні, загорнувшись у ковдру, з чашкою бульйону, Маркіз заскочив на табурет. Сів поруч. І замуркотів.
Неголосно, з хрипотою, наче відвик і тепер згадував.
Соломія Андріївна поставила чашку. Зняла окуляри. Простягнула руку — повільно, долонею догори.
Маркіз понюхав її пальці. І тицьнувся лобом у долоню.
Вона плакала. Не від розчулення — вона була не з тих, хто плаче від розчулення. Вона плакала, бо раптом зрозуміла просту, ясну річ: вона купила чуже життя з чужими книжками й чужим котом, тому що на своє не вистачало. А він зостався в чужому житті з чужою жінкою, тому що його не було куди діти. Два обтяження. Два довіски. Дві зайві істоти, яких включили у вартість.
І ось сидять вони на кухні поряд, і одному п’ятнадцять котячих років, а другій п’ятдесят шість людських, і обом разом тепло.
Маркіз муркотів, і Соломія Андріївна тримала долоню на його великій, важкій голові й думала, що це, може, й є те саме — коли не чекаєш, не шукаєш, не просиш. А воно приходить.
До травня Соломія Андріївна зняла старі шпалери, ті самі, в дрібну коричневу квіточку, від яких квартира здавалась темнішою, ніж була. Пофарбувала стіни в теплий молочний. Лінолеум поки залишила — грошей на все одразу не вистачало, але це вже було не важливо. Квартира перестала бути чужою. Вона й сама не помітила, коли саме.
Книжки Зоряни Іванівни лишились на полиці. Соломія Андріївна додала до них свої — небагато, півтора десятка. Чехов з олівцевими позначками стояв на своєму місці. Іноді вона відкривала його вечорами й читала не оповідання, а береги — чужі «так», «точно», «і в мене». І кивала.
Герань вона викинула щойно заселилась — засохла на смерть, не врятувати. І тільки тепер посадила нову. Поставила на те саме підвіконня, де Маркіз сидів у перший день огляду. Тепер він сидів там рідше. Частіше — на кріслі, поряд із нею. Або на колінах, якщо вечір був довгий, а книжка хороша.
О шостій він більше не ходив до дверей.
У червні Оксана Віталіївна, рієлторка, випадково зустріла її в «Сільпо» на бульварі Шевченка. Соломія Андріївна стояла в черзі з котячим кормом і пакетом кефіру.
— Ну як квартира? — спитала Оксана Віталіївна. — Не шкодуєте?
— Ні.
— А кіт?
Соломія Андріївна помовчала. Переклала корм з однієї руки в іншу.
— Знаєте, Оксано Віталіївно, — сказала вона, — вони тоді дарма ціну знизили. Треба було підняти.
Оксана Віталіївна засміялась. А Соломія Андріївна — ні. Вона не жартувала.
Удома на неї чекав Маркіз. Він сидів у передпокої, біля капців. Це було його нове місце. І коли клацнув замок, він підвів голову й кліпнув один раз, повільно.
Так зустрічають тих, кого дуже чекають.
