Рієлторка Марина Сергіївна поклала трубку й кілька секунд дивилася на телефон так, наче той був винний.
За двадцять два роки в професії вона продавала квартири з боргами, із прописаними родичами, із трубами, що текли, і з видом на цвинтар. Одного разу – з папугою, який матюкався трьома мовами. Але щоб кота вносили в договір як обтяження – такого ще не було.
– Так, повторюю умови, – сказала вона сама собі, гортаючи блокнот. – Двокімнатна, вулиця Шевченка, третій поверх, шістдесят два метри. Господиня померла в січні. Спадкоємці – син і донька з Харкова. Хочуть продати швидко. Кота не забирають, у притулок не віддають, присипляти не дозволяють. Кіт додається.
Вона зітхнула й додала до оголошення рядок, від якого пересмикнуло б будь-якого юриста: «У вартість входить кіт. Торг доречний».
Перший перегляд був у суботу.
Марина Сергіївна відчинила двері й впустила покупчиню – високу жінку років п’ятдесяти п’яти в сірому пальті. Та ступила через поріг і зупинилася. У квартирі пахло так, як пахне в будинках, де довго жив самотній літній чоловік: лавандовим милом, старими книжками, трохи валер’янкою.
– Галина Петрівна, – відрекомендувалася жінка, не простягаючи руки. Оглянулася. – А де цей ваш… бонус?
Кіт сидів на підвіконні у великій кімнаті – величезний, рудо-білий. Він дивився на Галину Петрівну не кліпаючи, і в погляді його не було ні страху, ні цікавості. Тільки втомлене, безмежне терпіння.
Так дивляться ті, кого вже кидали.
Галина Петрівна обійшла квартиру мовчки. Провела пальцем по корінцях книжок на полиці – Шевченко, Франко, Леся Українка, зачитані до рихлих обкладинок. Зазирнула на кухню, де на стіні висів відривний календар, що зупинився на сімнадцятому січня. На підвіконні – три горщики із засохлою геранню. І миска. Чиста, порожня, що стояла рівно на своєму місці – біля лівої ніжки табуретки.
– Його хтось годує? – спитала вона, не обертаючись.
– Сусідка, – сказала Марина Сергіївна. – Тамара Іллівна з тридцять шостої. Приходить двічі на день. Спадкоємці їй за це платять. Трохи, але платять.
Галина Петрівна повернулася до кімнати. Кіт не змінив пози – сидів на підвіконні, підібгавши передні лапи, і дивився у двір. Там хиталися на вітрі голі лютневі тополі, а між ними блукала жінка з візочком.
– Як його звати?
– Маркіз. Так спадкоємці сказали.
– Маркіз, – повторила Галина Петрівна без виразу.
Кіт не повернув голови.
Вона зателефонувала через три дні.
– Марино Сергіївно, я подумала. Район хороший, метро близько. Але ціна все одно вища за ринок, навіть зважаючи на… довісок. І ремонт потрібен – ці шпалери, лінолеум. Я б узяла, якщо скинуть ще триста.
– Спробую поговорити.
Спадкоємці скинули двісті. Галина Петрівна погодилася.
Оформлення зайняло три тижні. Галина Петрівна приїжджала в квартиру ще двічі – з рулеткою та блокнотом. Міряла стіни, записувала, прикидала. Кіт спостерігав. Коли вона вдруге присіла навпочіпки біля вікна, перевіряючи батарею, він зістрибнув із підвіконня, підійшов і сів поруч – за півметра. Не ближче.
– Ну, здравствуй, – сказала вона йому.
Маркіз кліпнув. Один раз, повільно. І відвернувся.
Тамара Іллівна з тридцять шостої виявилася маленькою, сухенькою жінкою з переляканими очима. Вона чекала на Галину Петрівну біля дверей у день підписання акта приймання.
– Ви нова господиня?
– Сподіваюся, що так.
– Я вам про Маркіза розкажу. Ніна Василівна, колишня господиня, царство небесне, вона його десять років тому підібрала. Біля під’їзду сидів, у листопаді, весь подертий. Вона його виходила, відгодувала. Він відтоді від неї ні на крок.
Тамара Іллівна помовчала й додала тихіше:
– Коли вона впала, інсульт, просто на кухні, він поруч лежав. Швидка приїхала, двері відкрили, а він біля її голови. І не йшов.
Галина Петрівна слухала, стоячи в дверному отворі, і тримала в руках зв’язку нових ключів. Три ключі. Два від замків. Один від поштової скриньки, у яку вже нікому було заглядати.
– Він не шкідливий, – продовжувала Тамара Іллівна. – Не дряпається, меблі не псує. Тільки от… не дається в руки. Я його два місяці годую, а він до мене жодного разу й не підійшов. Їсть, коли я виходжу. Я тарілку ставлю – і за двері. Повертаюся – порожньо. Але щоб при мені – жодного разу.
– Може, боїться.
– Не боїться. Чекає. Ось біля дверей сяде й дивиться. Кожен вечір, десь о шостій. Ніна Василівна о шостій із прогулянки поверталася.
Галина Петрівна переїхала в суботу. Речей було небагато, вона звикла жити компактно. Двадцять років медсестрою в кардіології, потім ординаторська посада, потім скорочення, обмін, орендована кімната на Борщагівці, від якої боліли коліна й душа. Власне житло було мрією такою давньою, що вона вже майже перестала бути мрією й перетворилася просто на план. Гроші збиралися дев’ять років.
Вантажники внесли диван, дві шафи, коробки з посудом. Маркіз зник. Галина Петрівна знайшла його в коморі – він забився за прасувальну дошку й сидів там, притиснувши вуха, величезний і нерухомий.
– Я розумію, – сказала вона йому. – Тобі важко. Мені теж.
Вона поставила миску біля лівої ніжки табуретки, на те саме місце, де стояла попередня, і вийшла, зачинивши двері кухні.
Уранці миска була порожня.
Минув місяць. Вони жили паралельно – в одних стінах, але в різних світах.
Галина Петрівна вставала о шостій, пила каву на кухні, йшла на чергування. Вона влаштувалася в поліклініку на вулиці Саксаганського, не кардіологія, звісно, але після року безробіття вибирати не доводилося.
Маркіз з’являвся на кухні тільки після клацання замка. Вона знала це, бо залишала на столі свою волосину – довгу, сивувату – впоперек миски. Щовечора волосина лежала на підлозі. Отже, їв.
Вечорами вона сиділа в кріслі біля вікна й читала – ті самі книжки з полиці, що лишилися від Ніни Василівни. Шевченко виявився весь в олівцевих позначках: тонким, охайним почерком на берегах стояли знаки оклику, іноді одне слово: «так», «точно», «і в мене». Галина Петрівна читала ці позначки й відчувала дивне, не сум, ні. Упізнавання. Наче жінка, яку вона ніколи не бачила, думала як вона.
Маркіз у цей час сидів у коридорі. Не в кімнаті – у коридорі. Біля вхідних дверей. Щовечора, рівно о шостій. Чекав.
Наприкінці березня Галина Петрівна захворіла. Грип звалив за одну ніч – температура тридцять дев’ять, горло, ломота в кожному суглобі. Вона подзвонила на роботу, випила парацетамол і лягла. Встати, щоб поїсти, сил не було. Встати, щоб нагодувати кота, теж.
– Маркізе, – покликала вона зі спальні хрипким голосом. – Вибач. Зараз не можу.
Тиша.
Вона провалилася в сон, важкий, липкий, з гудячою головою. Прокинулася від того, що щось тиснуло на ноги. Не сильно. Просто важкість – тепла, розмірена, жива.
Маркіз лежав у ногах ліжка. Згорнувся калачиком і дивився на неї не кліпаючи, серйозно, уважно. Уперше за місяць він був не в коридорі, не в коморі, не за прасувальною дошкою. Він був тут.
Галина Петрівна не ворухнулася. Боялася – поворухнеться, і він піде. Вона просто дивилася на нього, а він на неї, і між ними було те мовчання, у якому слова не потрібні, бо все вже сказано.
– Ти вже це знаєш, – прошепотіла вона.
Маркіз притиснув вуха, опустив голову на лапи й заплющив очі.
Він не пішов.
Три дні вона хворіла, і три дні він лежав у неї в ногах. Ішов тільки до миски – вона все-таки змусила себе встати, насипати корму, – і повертався. На третій день, коли температура впала й Галина Петрівна сиділа на кухні, загорнувшись у ковдру, з чашкою бульйону, Маркіз стрибнув на табуретку. Сів поруч. І замуркотів.
Неголосно, з хрипотою, ніби розучився й тепер згадував.
Галина Петрівна поставила чашку. Зняла окуляри. Простягла руку – повільно, долонею вгору.
Маркіз понюхав її пальці. І ткнувся лобом у долоню.
Вона плакала. Не від розчулення, вона була не з тих, хто плаче від розчулення. Вона плакала, бо раптом зрозуміла просту, ясну річ: вона купила чуже життя з чужими книжками й чужим котом, бо на своє не вистачало. А він лишився в чужому житті з чужою жінкою, бо його нікуди було подіти. Два обтяження. Два довіски. Дві зайві істоти, яких включили у вартість.
І ось сидять вони на кухні поруч, і одному п’ятнадцять котячих років, а другій п’ятдесят шість людських, і обом разом тепло.
Маркіз муркотів, і Галина Петрівна тримала долоню на його великій, важкій голові й думала, що це, може, й є те саме – коли не чекаєш, не шукаєш, не просиш. А воно приходить.
У травні Галина Петрівна зняла старі шпалери, ті самі, у дрібну коричневу квіточку, від яких квартира здавалася темнішою, ніж була. Пофарбувала стіни в теплий молочний. Лінолеум поки лишила – грошей на все одразу не вистачало, але це було вже не важливо. Квартира перестала бути чужою. Вона й сама не помітила, коли саме.
Книжки Ніни Василівни лишилися на полиці. Галина Петрівна додала до них свої – небагато, півтора десятка. Шевченко з олівцевими позначками стояв на колишньому місці. Іноді вона відкривала його вечорами й читала не оповідання, а береги – чужі «так», «точно», «і в мене». І кивала.
Герань вона викинула щойно заселилася – засохла на смерть, не врятувати. І тільки тепер посадила нову. Поставила на те саме підвіконня, де Маркіз сидів у перший день перегляду. Тепер він сидів там рідше. Частіше на кріслі, поруч із нею. Або на колінах, якщо вечір був довгий, а книжка хороша.
О шостій він більше не ходив до дверей.
У червні Марина Сергіївна, рієлторка, випадково зіткнулася з нею в «Сільпо» на вулиці Шевченка. Галина Петрівна стояла в черзі з котячим кормом і пакетом кефіру.
– Ну як квартира? – спитала Марина Сергіївна. – Не жалкуєте?
– Ні.
– А кіт?
Галина Петрівна помовчала. Переклала корм з однієї руки в іншу.
– Знаєте, Марино Сергіївно, – сказала вона, – вони тоді дарма ціну знизили. Треба було підняти.
Марина Сергіївна засміялася. А Галина Петрівна – ні. Вона не жартувала.
Удома на неї чекав Маркіз. Він сидів у прихожій, біля капців. Це було його нове місце. І коли клацнув замок, він підвів голову й кліпнув один раз, повільно.
Так зустрічають тих, кого дуже чекають.
