Ріелторка Марина Сергіївна відклала трубку і кілька секунд безпечно вивчала екран телефону, ніби саме він винний у всьому.
За двадцять два роки у професії вона продавала квартири з боргами, з прописаними родичами, з протічними трубами і навіть з видом на кладовище. Одна з них з папужником, що нецензурив трьома мовами. Але жодного разу ще не доводилося включати кота в договір як обтяження.
Отже, повторюю умови, сказала вона сама собі, листаючи зошит. Двокімнатна, проспект Київський, третій поверх, шістдесят два квадратних метри. Хазяйка померла в січні. Спадкоємці син і дочка з Одеси. Хочуть продати швидко. Кота не беруть, у притулок не віддають, уважати не дозволяють. Кот у комплекті.
Вона зітхнула і додала в оголошення рядок, який би змусив здригнутись будьякого юриста: «У вартість входить кіт. Торгуваннє можливе».
Перший перегляд був у суботу.
Марина Сергіївна відчинила двері і впустила покупчиню високувату жінку близько пятдесяти пяти років у сірому пальті. Та крокнула порогом і зупинилась. У квартирі пахло так, як пахне в будинках, де довго жив самотній старший: лавандовим мильцем, старими книжками, нотками валеріани.
Одарка Петрівна, представилась жінка, не простягаючи руки. А де ваш бонус?
Кіт сидів на підвіконні в великій кімнаті величезний, рижевобілий. Він глянув на Одарку Петрівну безмимовно, в його погляді не було ні страху, ні цікавості, лише втомлене, безмежне терпіння.
Так дивляться ті, кого вже кинули.
Одарка Петрівна обійшла квартиру мовчки. Пальцем провела по корешках книжок на полиці Чехов, Паустовський, Астафєв, розгорнуті до крихких обкладинок. Зацікавилась кухнею, де на стіні висів відривний календар, зупинений на сьомнадцятому січня. На підвіконні три горщики з сухою геранню. І миска. Чиста, порожня, стоїть точно на місці біля лівої ніжки табуретки.
Хтось її годує? запитала вона, не обертаючись.
Сусідка, відповіла Марина Сергіївна. Тамара Іллічна з будинку 36. Приходить двічі на день. Спадкоємці їй платять. Трохи, але платять.
Одарка Петрівна повернулася до кімнати. Кіт не змінив позу сидів на підвіконні, підхопивши передні лапи, і дивився у двір. Там греміли голі березовидні тополі, а між ними йшла жінка з коляскою.
Як його звати?
Маркіз. Так сказали спадкоємці.
Маркіз, повторила Одарка Петрівна без емоцій.
Кіт не повернув голови.
Вона передзвонила через три дні.
Марина Сергіївна, я подумала. Район хороший, метро поруч. Але ціна все одно вища за ринкову, навіть з урахуванням додатку. Потрібен ремонт шпалери, линолеум. Я б взяла, як знижать ще триста гривень.
Спробую домовитися.
Спадкоємці знизили двісті гривень. Одарка Петрівна погодилася.
Оформлення зайняло три тижні. Одарка Петрівна приходила до квартири ще двічі з рулеткою і блокнотом. Вимірювала стіни, записувала, робила розрахунки. Кіт спостерігав. Коли вона вдруге присідала на коліна біля вікна, перевіряючи батарею, він спрыгнув з підвіконня, підбіг і сів поруч у півметра. Не ближче.
Ну, привіт, сказала вона коту.
Маркіз мигнув. Один раз, повільно. І відвернувся.
Тамара Іллічна з будинку 36 виявилася маленькою, сухою жінкою з наляканими очима. Вона чекала Одарку Петрівну біля дверей у день підписання акту приймання.
Ви нова господарка?
Сподіваюся, так.
Я вам розкажу про Маркіза. Ніна Василівна, попередня господиня, «небесне царство», вона підняла його десять років тому. У під’їзді сидів у листопаді, весь зранений. Вона його вивела, нагодувала. Він з того часу не ступив ні кроку від неї.
Тамара Іллічна мовчки додала тише:
Коли вона впала, інсульт, прямо на кухні, він лежав поруч. Швидка приїхала, двері відкривали, а він стояв біля її голови і не йшов.
Одарка Петрівна стояла в дверному прорізі, тримаючи в руках звязку нових ключів. Три ключі. Два від замків. Один від поштової скриньки, куди вже некому було зазирнути.
Він не шкідливий, продовжувала Тамара Іллічна. Не царапає, меблі не руйнує. Єдиний недолік не підходить в руки. Я його два місяці годувала, а він до мене ні разу не підходив. Їсть, коли я виходжу. Ставлю тарілку і за дверима. Повертаюся порожньо. Але коли я поруч ні разу.
Може, боїться?
Не боїться. Чекає. Сідає біля дверей і дивиться. Щодня о шостій, коли Ніна Василівна поверталася з прогулянки.
Одарка Петрівна переїхала в суботу. Речей було мало, вона звикла жити лаконічно. Двадцять років медсестрою в кардіології, потім обіймала посаду ординаторки, потім скорочення, обмін, орендована кімната в Боярці, від якої боліли коліна і душа. Власне житло було мрією такою старою, що вона вже майже перестала її мріяти, а стала планом. Гроші копилися девять років.
Носильники внесли диван, два шафи, коробки з посудом. Маркіз зник. Одарка Петрівна знайшла його в коморі він сховався за прасувальною дошкою, сидів там, притискаючи вуха, великий і нерухомий.
Я розумію, сказала вона коту. Тобі важко. Мені теж.
Вона поставила миску біля лівої ніжки табуретки, на те саме місце, де стояла колишня, і вийшла, зачиняючи кухонні двері.
Вранці миска була порожньою.
Пройшов місяць. Вони жили паралельно в одних стінах, а в різних світах.
Одарка Петрівна піднімалася о шостій, пила каву на кухні, йшла на дежурство. Влаштувалася у поліклініку на вулиці Профсоціальній, не в кардіології, звісно, а після року безробіття вибору не було.
Маркіз зявлявся на кухні лише після клацання замка. Вона це знала, бо залишала на столі свій волос довгий, сивий поперек миски. Щовечора волос лежав на підлозі. Отже, їв.
Ввечері вона сідала в крісло біля вікна і читала ті самі книжки з полиці, що залишилися від Ніни Василівни. Чехов був весь у олівцевих нотатках: тонким, акуратним рукописом на полях стояли вигуки, іноді одне слово: «так», «вірно», «і у мене». Одарка Петрівна читала ці нотатки і відчувала дивне, не смуток, а щось інше. Впізнавання. Ніби жінка, якої вона ніколи не бачила, думала, як вона.
Маркіз в цей час сидів у коридорі. Не в кімнаті у коридорі, біля вхідних дверей. Щовечора, точно о шостій, чекав.
В кінці березня Одарка Петрівна захворіла. Грип за одну ніч впав температура тридцять девять, горло, ломота в кожному суглобі. Вона подзвонила на роботу, випила парацетамол і лягла. Встати, щоб поїсти, сил не було. Встати, щоб погодувати кота, теж.
Маркіз, кликнула вона з спальної хриплим голосом. Вибач. Зараз не можу.
Тиша.
Вона впала в сон, важкий, липкий, з гудячою головою. Прокинулася від того, що щось тисне на ноги. Не сильно. Просто вага тепла, мяка, жива.
Маркіз лежав у ногах ліжка. Складений калачем, дивився на неї безмимовно, серйозно, уважно. Перший раз за місяць він не був у коридорі, не в коморі, не за прасувальною дошкою. Він був тут.
Одарка Петрівна не рухнулася. Боятися якщо він підете, він підете. Вона просто дивилась на нього, а він на неї, і між ними було мовчання, в якому слова не потрібні, бо все вже сказано.
Ти це вже знаєш, прошепотіла вона.
Маркіз притиснув вуха, опустив голову на лапи і закрив очі.
Він не пішов.
Три дні вона була хвора, і три дні він лежав у її ногах. Виходив лише до миски, коли вона змушувала себе встати, посипати корм, і повертався. На третій день, коли температура спала і Одарка Петрівна сиділа на кухні, завернута в плед, з чашкою бульйону, Маркіз стрибнув на табуретку. Сів поруч. І замуркотав.
Тихо, з хрипотцею, ніби забувши, як це робити, а тепер згадуючи.
Одарка Петрівна поставила чашку, зняла окуляри, простягла руку повільно, долонею догори.
Маркіз понюхав її пальці. І торкнувся лобом долоні.
Вона плакала. Не від зворушення вона не з того типу, хто плаче від зворушення. Вона плакала, бо раптом зрозуміла просту, ясну річ: вона купила чуже життя з чужими книгами і чужим котом, бо своєї не вистачало. А він залишився в чужому житті з чужою жінкою, бо куди його ще посадити. Два обтяження. Два «додатка». Два зайві створіння, що ввели в вартість.
І ось вони сидять на кухні поруч, одне пятнадцять котячих років, інше пятдесят шість людських, і разом їм тепло.
Маркіз мурчав, а Одарка Петрівна тримала долоню на його великій, важкій голові і думала, що, можливо, це і є те саме коли не чекаєш, не шукаєш, не просиш. А воно приходить.
На травень Одарка Петрівна зняла старі шпалери, ті самі, в дрібний коричневий квітковий візерунок, через які квартира здавалася темнішою, ніж була. Пофарбувала стіни в теплий молочний. Линолеум залишила грошей на все одразу не вистачало, та це вже не мало значення. Квартира перестала бути чужою. Вона й сама не помітила, коли саме.
Книги Ніни Василівни залишилися на полиці. Одарка Петрівна додала до них свої трохи, півтора десятка. Чехов з олівцевими нотатками стояв на колишньому місці. Часом вона відкривала його ввечері і читала не розповідь, а поля чужі «так», «вірно», «і у мене». І кивала.
Геранку вона викинула одразу після вселення суху, без шансів порятунку. Тепер посадила нову, поставила на той же підвіконь, де Маркіз сидів у день першого перегляду. Тепер він сидить там рідше. Частіше на кріслі, поруч з нею. Або на колінах, коли вечір довгий, а книга хороша.
О шостій годині він більше не ходив до дверей.
У червні Марина Сергіївна, ріелторка, випадково зіткнулася з нею в «АТБ» на проспекті Київському. Одарка Петрівна стояла в черзі з котячим кормом і пакетом кефіру.
Як квартира? запитала Марина Сергіївна. Не шкодуєте?
Ні.
А кіт?
Одарка Петрівна мовчала, перекидаючи корм з однієї руки в іншу.
Знаєте, Марина Сергіївна,Вона лише кивнула і пішла, залишивши Маркіза, що спостерігав її від дверей, мовчки, як і раніше.
