Щоденник, 15 червня
Сьогодні знову згадувала своє життя стільки всього трапилося, а я й досі не знаходжу відповіді, чому так сталося. З чоловіком своїм, Олексієм, ми познайомились ще студентами у Львівському університеті. Нам тоді обом було по двадцять, молоді, сповнені мрій. Олексій одразу кинувся мені у вічі сильний характером, розумний, але найбільше захопила мене його людяність та щирість. Спершу ми просто дружили, але швидко я відчула: мої почуття до нього глибші за звичайну приязнь.
Минуло зовсім трохи часу, й ми вже були разом. Іноді мені хочеться повернутись у ті студентські роки, бо це справді були найщасливіші миті мого життя.
Через рік після знайомства Олексій зробив мені пропозицію, і ми одружились скромно грошей на великі святкування не мали, тож запросили лише найближчих родичів на родинний обід. Бесіди, домашні ігри з братами й сестрами, теплий чай все було так щиро.
Вже за кілька років Олексій працевлаштувався, а я далі навчалась. Жили ми тоді у гуртожитку на вулиці Зелена. Мріяли про власне житло й вірили, що незабаром вона збудеться. І таки сталося. Коли не стало моєї бабусі Галини, я отримала спадок 100 000 гривень, а Олексій заощадив ще трохи зі своєї роботи. Разом ці кошти дозволили взяти невеликий кредит і купити для нас двокімнатну квартиру в спальному районі Львова. Думали, що найближчими роками наш дім наповниться дитячим сміхом
Але так склалось, що ми прожили разом уже десять років, а дитину Бог нам поки що не подарував. Минуло кілька років, й у Олексія виникли великі проблеми на роботі: коли в компанії стало важко, керівник усю провину звалив саме на мого чоловіка, бо той працював головним бухгалтером. Через судова тяганина Олексія навіть засудили на чотири роки, хоча невинуватий він був, бо виконував лише вказівки начальства.
Я дуже переживала за нього й робила все можливе, аби він не впав духом. Шукала адвокатів, подавала апеляції, але все марно. Документи склали так, що Олексій став «винним» у всьому.
Мені хотілося взяти все лихо на себе, але з часом зрозуміла: сама потребую підтримки.
Тоді невдовзі до нашої з Олексієм квартири приїхала його мама, пані Надія, й заявила мені, що я тут більше не житиму. Почала звинувачувати мене у всіх бідах сина й додала, що, мовляв, сам Олексій купував квартиру за свої гроші, а я жодного стосунку не маю до житла. Я розгубилась і не мала слів не очікувала такої жорстокості від неї.
Виявилося, ще до суду Олексій надав матері довіреність, і вона, користуючись цим, оформила виписку з рахунку, де було чітко вказано: іпотеку оплачували з його особистого банківського рахунку. Тепер свекруха переконує, що тих паперів цілком достатньо, аби суд визнав, що я не брала участі у придбанні квартири.
Я у розпачі й не знаю, як далі житиЯ збирала валізу мовчки наче крізь пелену, не вірячи, що це відбувається насправді. Коли виходила з квартири, один лише раз повернулася вікно навстіж, на підвіконні світиться сонячна пляма, така ж, як у ті наші перші ранки з Олексієм. Стало боляче, але всередині вже зявлялася нова сила незатишна, проте правдива.
Оселилася у знайомої подруги. Пережила нескінченні ночі тривоги й слідів на щоках від сліз, але жила далі. Я писала скарги, зустрічалася з адвокаткою, пояснювала ситуацію суду, шукала свідків. І хоч виграний позов не повернув мені коханню чи десяти втрачених років, маленька перемога в суді дала право лишити за собою частку квартири. Це вже було щось.
Тим часом мені вдалося знайти нову роботу мене взяли бібліотекаркою у районну бібліотеку. Серед книжок і химерних читачів я поступово згадувала хто я й чого хочу від життя. Тут було спокійно: давній скрип дверей, аромат сторінок, і щирі дитячі голоси діти приходили слухати казки, і я вперше за довгий час відчула, що маю комусь потрібна бути.
Одного дощу у вікно постукала Анна найкраща подруга ще з університету. Вона принесла гарячий чай і, не питаючи нічого, просто обійняла мене. Ця тиша була найкращою розрадою. Я подумала: сила не у тому, щоб триматися за минуле, а у здатності почати наново.
Через рік Олексія звільнили апеляція спрацювала, і суд визнав його невинним. Він написав мені листа: «Ти завжди була моїм світлом. Пробач за біль. Я вдячний за все». Я довго тримала той лист у руках. Колись я мріяла, щоб бачити його поруч у всі дні. Тепер мені достатньо лише світла нової весни за вікном.
Я не знаю напевне, що буде далі. Але сьогодні, у своєму маленькому світі, я стою на балконі, вдихаю запах розквітлих лип, посміхаюсь дітям на подвірї і, вперше за тривалий час, відчуваю життя тільки починається.
