20 березня 2025 року
Сьогодні зранку, коли сонце лише торкнулося верхівок яблунь, я, Григорій Петрович, вийшов на двір. Мій будинок, розташований у кінці старовинної вулички, все ще стоїть, хоча стіни, зібрані ще батьком з товстих соснових колод, потемніли від часу. Дах трішки прогнувся на східному боці, та ні краплі дощу не просочилося. Крапелька лише криша надворі а от ґанок давно пора підправляти, та руки не доходять.
Мені вже трохи за вісімдесят, та я продовжую доглядати огород. Не через потребу, а звичка. Щоранку, коли розсипається перша зоря, я беру тяпку чи лійку, залежно від справи, і йду до грядок. Картопля, цибуля, морква, огірки усе росте рівними рядами, як і колись у Надії. Вона любила порядок, і я, хоч і отримую пенсію в гривнях, а діти іноді пересилають гроші, не можу покинути землю.
Діти давно роз’їхалися: син живе в Дніпрі, донька в Одесі. Звязок рідко, навідуються лише раз на рік. А Надія Вона раптом не прокинулася, лежала з закритими очима, губи лише трохи посиніли. Спершу не зрозумів, що сталося.
Але я продовжував копатися в борщівці, наче чекав, що вона раптом вийде й кличе: «Гріша, йди на вечерю!» Іноді, коли вітер шепотів штори на кухні, здавалось, що я чув її голос. Однак навколо лише воробці під дахом і стара кішка Мурка, що муркоче біля ніг.
За плутом живе молода сім’я Сергій з Ларисою та їхня п’ятирічна донечка Лізка. Їхній будинок теж старий, пофарбований яскраво-блакитним, немов шматочок неба серед зелених огородів. Сергій високий, у окулярах, завжди щось майструє: то паркан підправляє, то лавку зводить. Лариса худенька, спритна, то на швейній машинці стукає, то білизну вивішує. А Лізка справжня крихіткавеселка: швидка, весняна, з двома хвостиками, що розбігаються в сторони, з щедрим сміхом і часто задумливим поглядом на жука.
Вони приїхали сюди рік тому, купили будинок, приводили його в порядок і шукали спокій, втекти від міської метушні та смогу, ближче до людей і природи. Сергій працює з дому, «на віддаленці», як він називає це, сидить за компютером, телефонує строгим голосом. Я не зовсім розумію, як можна працювати, не піднімаючись зі стільця, та поважаю робота є робота. Лариса шие на замовлення, і з її двору час від часу лунає гудіння швейної машинки. Після цього на мотузках з’являються сукні, сорочки, навіть якісь костюми то для театру, то для свят. Чому на мотузках? Навряд чи «крохмалять», а просто вивішують, щоб не зморщити тканину.
Лізка бігає по двору, гоняється за курками, рве квіти в крамниці Григорія Петровича. Вона шустра, весняна, з двома хвостиками, які часто торкаються землі. Одного разу я помітив, як вона прокралася під плетом і потягнулася до моїх ромашок.
Дідусю, можна я назбираю твоїх квітів? крикнула вона, помітивши мене.
Спершу хотів злянутись ці ромашки садила Надія Але, поглянувши в її блискучі очі, підняв руку:
Тягни, тягни, тільки корені не вивдирай.
Лізка радісно кивнула і обережно зрвала квіти, намагаючись не помятати пелюстки. Я спостерігав за нею і згадував, якою була Надія в дитинстві живою, невгамовною, з веснянками на носі.
Дівчинка нахилилася, і один з хвостиків схилився вбік. Вона швидко підхопила його і відкинула назад, щоб не заважав, і продовжила збирати квіти, бубонивши під ніс:
Це мамі Це татові А це собі
Я неочікувано усміхнувся.
А мені? запитав я, не очікуючи жарту.
Лізка підняла великі очі, потім розсміялася:
Тобі всі квіти! Ти ж їх виростив! А мамі і таті я ще назбираю.
І простягнула мені великий букет.
Я взяв ромашки, відчувши тонкий, ледь уловимий аромат. Надія завжди ставила їх у куток з кувшиною води на столі, біля вікна.
Дякую, пробурмотів я.
Дідусю, а чому у тебе стільки квітів? не умиралася Лізка. У нас у дворі тільки трава і два кущі
Жінка любила, відповів я просто.
А де твоя жінка?
Я застиг. Як пояснити пятирічній дитині, що таке «померла»? Однак Лізка, здавалося, вже зрозуміла. Вона притихла, а потім обережно погладила мене по руці:
Вона тепер на небі?
Так прошепотів я.
У мене бабуся теж там. Мамка каже, вона зірочка стала.
Я кивнув, не знаючи, що сказати. Лізка вже переключилася:
Ой, подивись, метелик!
І помчала по двору, забувши про ромашки і сумні думки.
Я залишився стояти з квітами в руках, потім повільно ввійшов до будинку. На полиці знайшов пилюжну кувшину, протер її, налив води і поставив ромашки на стіл, як колись робила Надія.
Вечором стук у двері. На порозі стояла Лариса з тарілкою в руках.
Григорію Петровичу, доброго вечора! Ми пиріг випекли, хотіли вас потішити вона зупинилась, побачивши ромашки.
Дякую, сказав я. Заходьте.
Лариса обережно переступила поріг, поставила тарілку на стіл.
Лізка сьогодні у вас квіти зрвала?
Так. Хороша дівчинка.
Сорванець, усміхнулася Лариса, очі її блищали. Вона вас, певно, надокучає?
Ні, відповів я щиро. Мені іноді самотньо.
Лариса раптом сідає на стілець, ніби ноги її підводять.
Спочатку ми боялися, що тут буде надто тихо. У місті хоча б сусіди за стіною А тут лише вітер в кронах.
Привикнете, сказав я.
Ми мовчки посиділи, потім Лариса запропонувала:
А можливо, завтра у нас на вечерю? Сергій шашлик готуватиме.
Я хотів відмовитись звик до самотності, до тиші. Та згадав, як Лізка крикнула: «Тобі всі квіти!»
Прийду, несподівано сказав я.
Лариса усміхнулася і встала:
До завтра.
Коли вона пішла, я піднявся до вікна. У дворі у сусідів світло, і крізь штори я бачив, як Лізка стрибає по кімнаті, розмахуючи руками, а Сергій щось їй каже, сміючись.
Я зітхнув і поглянув на ромашки в кувшині.
Надія, прошепотів я. Здається, я не сам.
Тиша в будинку більше не здавалася важкою.
Ранок розпочався гучним стуком у двері. Я, тільки що допивши ранкову каву, недоволеним крикнув:
Хто тут в таку ранню годину?
На порозі стояла Лізка в великих гумових чоботах, явно від батька, з блискучими очима.
Дідусю, мама сказала, ти сьогодні до нас на шашлик прийдеш! Ми вже дрова несемо! Пішли!
Я спантеличився, згадуючи вчорашнє запрошення.
Тобто на вечерю вас кликали
А тато вже мясо маринує! перебила дівчинка, хапаючи мене за руку. І мама інший пиріг готує! Ти ж обіцяв!
Григорій Петрович поглянув на поношений жилет і притуплені капці.
Почекай, внучко, дай хоч переодягтись
Не треба! Лізка вже тягнула мене за собою. Ти й так гарний!
Через десять хвилин я сидів на лавці у дворі сусідів, а Сергій роздував вугілля в саморобному мангалі зі старої бочки. Сонце вже палало, та під розлогим яблуневим кущем було прохолодно.
Григорію Петровичу, як вважаєте, вугілля готове? спитав сусід, витираючи піт з чола.
Я, схрипнувши, піднявся, поглянув у мангал і задоволено хмукнув:
Ще пять хвилин, і буде в самий раз. Як білим на́пилом покриються.
Лариса принесла піднос з маринованим мясом, від якого розливався аромат часнику і свіжої зелені.
Григорію Петровичу, ви сьогодні наш головний радник з шашлику. Чоловік мій у цьому не дуже сильний.
Сергій хотів заперечити, та зрештою кивнув з розчаруванням.
Так розпочався найнеординарніший день за пять років.
Я навчав Сергія премудростям ідеального шашлика, поки Лізка крутиться поруч, намагаючись допомогти (і постійно заважаючи). Лариса розкладала тарілки, нарізала салат із свіжих овочів.
Коли сідали за стіл під тінню яблуні, я раптом зрозумів, що сміюся над жартом Сергія трохи грубким, не надто розумним, та дивно смішним у нашій компанії. Лізка, покрита кетчупом, важливим видом наливає всім компот з кувшини, розливши половину мимо стаканів.
Дідусю, а правда, що ти у війні танкістом був? несподівано спитала вона, широко розкривши очі.
Стіл замовк. Сергій і Лариса переглянулись.
Ліза! строго крикнула мати.
Ні, відповів я і раптом усміхнувся. Я в той час був маленьким хлопчиком, як ти. Тільки голодним.
Я розповів, як після війни працював на колгоспному полі, як одного разу знайшов замерзлу картоплю це був найкращий день у моєму житті. Лізка слухала, відкривши рот, а коли я закінчив, вона підскочила і обіймала мене:
Я всю свою картоплю тобі віддам! Всювсю!
Все засміялися, а в мене відчувся теплий потік у серці.
Пізно ввечері, коли вже займи першими зірками, я йшов додому. Сергій провожав мене до калитки.
Дякуємо, Григорію Петровичу. Ви ви не уявляєте, як це було важливо для Лізки. І для нас.
Я махнув рукою:
Не за що
Серйозно. Ми переїхали сюди, щоб бути ближче до людей. А вийшло навпаки. Поки ви не
Я перебив його:
Завтра приходьте до мене. Показую, як правильно окучувати картоплю. У вас уже трава по коліна на грядці.
Сергій широко посміхнувся:
Прийду. Обовязково.
Вдома я довго стояв перед фотографією Надії.
Бачиш, прошепотів я, а ти боялася, що я без тебе згину
З вікна долинало цвірінькання коників і сміх Лізки з сусіднього будинку вона, явно, не втомилась після насиченого дня. Я погасив світло і ліг спати.
Вперше за довгий час я не боявся ночі.
**Урок, який я виніс:** навіть коли залишаються лише спогади і кілька ромашок, живий діалог із людьми навколо, малими добрими вчинками і відкритим серцем здатний заповнити порожнечу, яку створює втрачена любов. Тож варто відкривати двері й серце, бо у спільності ми знаходимо справжню силу.
