Вероніка лежала, закривши очі. На протилежному ліжку сиділа Соломія, підкотивши ноги, і читала вголос підручник. Раптом у кімнаті розлігся дзвінок Веронічиного телефону. Соломія щільно захлопнула книгу й докірливо подивилася на подругу.
Дівчина неохоче взяла трубку. За мить вона вже сиділа на ліжку, потім швидко скинула телефон, схопила спортивну сумку й почала кидати туди речі з шафи.
“Куди ти?” – схвилювалась Соломія.
“Су́сідка подзвонила – маму відвезли до лікарні, серце…”, – Вероніка застягнула блискавку й рушила до дверей, де висіли їхні пальта й стояли чоботи.
“Завтра ж іспит! У лікарні про неї подбають. Здаси – тоді й поїдеш”, – промовила Соломія, спостерігаючи, як Вероніка натягує чоботи.
“Послухай, поясни в деканаті. Я приїду – усе владнаю. Здам у канікули. Все, автобус через сорок хвилин”, – вже застібаючи куртку, відповіла Вероніка.
“Подзвони, як мама”, – кинула Соломія, але та вже вилетіла з кімнати. За тонкими дверима залунали кроки, що швидко віддалялися.
Соломія знизала плечима й повернулася назад. На ліжку вона помітила зарядку від телефону, схопила її й босоніж кинулася за подругою.
“Вероніко! Чекай!” – гукала вона, збігаючи сходами.
Двері внизу глухо зачинилися. Соломія перестрибнула через три сходинки, підбігла до виходу, штовхнула важку браму й ледве не влетіла на вулицю.
“Вероніко!”
Дівчина обернулася, побачила в Соломіїних руках дріт і повернулася.
“Дякую”, – і знову побігла геть.
“Соломієнко, що за біготня? Одна двері майже зіштовхнула, друга боса на морозі!”, – з-за стола підвелася чергова, товста вартівниця.
“Вибачте, Ганно Степанівно, мама Вероніки в лікарні… Холодно, я піду?” – не чекаючи відповіді, Соломія вже бігла нагору.
“Ой, лишенько…” – вартівниця перехрестилась. – “Боже, бережи!”
Соломія прибрала розкидані речі, взула капці й пішла по воду для чаю. Завтра іспит – треба зігрітися й знову вчити.
Вже стемніло, коли в двері постукали.
“Хто там?” – гукнула Соломія, але відповіді не почула. Вона відчинила – на порозі стояв Тарас із невеликим букетом.
“Проходь…” – дівчина почекала, поки він увійде, і тоді сказала, що Вероніки немає.
“Вони ж завтра іспит мають?” – здивувався хлопець.
“Піду в деканат, поясню. Перескладе на канікулах”, – Соломія не відводила очей від квітів.
“Тобі”, – Тарас простягнув їх.
“Дякую. Чаю хочеш?” – вона взяла з підвіконня банку. “Я за водою, а ти роздягайся.”
Тарас зняв лише черевики, сів на Веронічине ліжко й провів рукою по ковдрі, ніби гладив саму дівчину.
Соломія повернулася, поставила квіти на стіл і ще раз їх оглянула.
“Гарні. Які це?”
“Люпини”, – відповів Тарас. “Я піду.”
“Ви з Веронікою кудись збиралися?” – поспішно запитала Соломія.
“Так. До театру. Квитки дістав.”
“Серйозно? Тоді візьми мене. Чому їм пропадати?”
Тарас завагався.
“Ти ж завтра іспит маєш.”
“Цілий день вчу, можна й відпочити”, – махнула вона рукою.
Тарас подумав: Вероніки немає, квитки пропадуть. Вони лише почали зустрічатися – нічого серйозного. Хіба це зрада?
“Підемо”, – погодився він.
“Ура!” – Соломія підскочила й плеснула в долоні. “Почекай у коридорі, я переодягнуся!”
За п’ять хвилин вона вийшла – підфарбовані вії, акуратно заколотий хвостик.
“Пішли, а то запізнимося!” – підбив Тарас.
У театрі Соломія підспівувала, сміялася, поглядаючи на Тараса. Він теж розкріпався, захопившись її енергією.
Після вистави йшли пішки, обговорюючи усе почуте.
“Ось ця пісня – найкраща!” – Соломія наспівувала мелодію.
Так дійшли до гуртожитку. Двері були зачинені.
“Сьогодні чергує Ганна – ні за що не відчинить. Що робити?” – Соломія озирнулася.
“Ходи”, – Тарас узяв її під руку й повів вздовж будівлі. За рогом дві дівчини лізли у вікно. “Давай за ними!”
Він підсадив Соломію – хтось ізсередини підхопив її, і вона зникла у темряві. Раптом залунав свисток.
“Швидше!” – гукнула йому Соломія.
Тарас підтягнувся, вліз у вікно. Соломія захлопнула його, задернула штори. Надворі свист віддалився.
“Дякую”, – прошепотів Тарас.
За їхніми спинами хтось засміявся.
Вони вислизнули із кімнати, швидко піднялися на другий поверх і, не вмикаючи світло, розсміялися.
“Тихо… Мені час”, – сказав Тарас.
У темряві Соломія раптом притиснулася до нього, запрокинула голову…
Коли Вероніка повернулася після канікул, Соломії ще не було. Вона здала іспит, показавши довідку з лікарні. Мама видужувала.
Заняття почалися, а Соломія не зСоломія так і не повернулася, а коли через роки Вероніка побачила в доньці Тараса ту саму збудливу іскорку в очах, вона зрозуміла, що минуле завжди знайде спосіб повернутися.
