Ромашки для діда
Григорій Петрович мешкав у кінці вулички, у маленькому, проте міцному будинку. Стіни, збудовані ще його батьком з товстих соснових колод, з часом потемніли, та стояли, немов дубовий кущ. Дах трохи просіджав на східному боці, проте не пропускала жодної краплі дощу. Краля ж уже давно склонилася, а руки вже не доходили, аби її поправити.
Леті йшов уже понад вісімдесят, та старий ще сам щодня доглядав огірок, моркву, картоплю, цибулю не задля необхідності, а за звичаєм. Щоранку, коли сонце лише торкалося гілок яблуні, він виходив у двір, бранив лопату чи лійку, і йшов до грядок. У рядки росли всякі овочі, наче в саду його дружини Зоряни, котра любила порядок. Хоча пенсія в гривнях була достатньою, а діти іноді надсилали гроші, він не міг залишити землю без догляду.
Виховав дітей, прожив добре життя все, як у людей. Тепер же, в тиші порожнього двору, часто ловив себе на думці, що земля чекає його щодня, вірна, незмінна, остання співрозмовниця.
Діти давно розійшлися, а дружина пішла пять років тому. Син оселився в Ужгороді, донька у Харкові. Дзвінки лунали рідко, навідування раз на рік. А Зоряна Вона просто не прокинулася одним ранком. Лежала з закритими очима, ніби спала, лише губи трохи позіняли. Тоді старий і не зрозумів одразу.
Проте він продовжував копатися в грядках, ніби чекав, що вона вийде з дому та крикне: «Гриша, йди вечеряти!» Часом, коли вітер розгойдував штори на кухні, здавалося, що чути її голос. Обертався порожньо.
Ніхто не кличе. Лише горобці шумлять під даху, а стара кішка Пушок муркоче біля ніг.
За парканом жила молода сімя Сергій, Лариса і їхнє пятирічне дівчата Зоря. Їхній будинок, теж старий, був розмальований яскравоблакитним, наче шматок неба упав серед зелених огородів. Сергій високий, у окулярах, завжди щось майстрував: то паркан лагав, то лавочку складав. Лариса струнка, швидка, або на швейній машинці стукала, або білизну розвісала. А Зоря справжня дитина, енергійна й кудлата.
Вони переїхали сюди року назад, купили старий будинок і привели його в порядок. Говорили, що втомились від галасу великих міст, від диму, і захотіли бути ближче до людей і природи.
Сергій працював «на віддаленці», сидячи за компютером у хаті, а Лариса шила на замовлення. Через їхній двір часто лунало гудіння швейної машинки, а потім на мотузках зявлялися сукні, сорочки, навіть дивні костюми то для театру, то для свят. Чому на мотузках? Можливо, їх проти вішали, щоб не зморщилися.
Зоря бігала по дворі, ганялась за курочками, рвала квіти в підвіконнику Григорія Петровича. Дівчина кмітлива, весняна, з двома хвостиками, що розгойдувались у різні боки. І сміялась голосно, і раптом зупинялася, розглядала жуків. Однажды Григорій Петрович побачив, як вона прослизнула під паркан і потяглася до його ромашок.
Дідусю, можна я зрву твої квітки? вигукнула вона, помітивши його.
Він хотів розсердитися бо ці ромашки сіяла Зоряна Але, поглянувши у вогняне око дівчинки, помахав рукою:
Дорви, дорви, лише корені не вирви.
Зоря кивнула радісно і обережно зрізала квітки, стараючись не помякшити пелюстки. Григорій Петрович споглядав її і думав, що, можливо, колись і сама Зоряна була такою ж живою, невгамовною, з веснянками на носі
Дівчина схилилася, і один з хвостиків зївся боком. Вона спритно підхопила його і відкинула назад, щоб не заважав, і продовжила зрізати, бормочучи собі під ніс:
Це мамі Це татові А це собі
Він ненавмисно усміхнувся.
А мені? запитав він, не очікуючи такої жарти від себе.
Зоря підняла великі очі, а потім розсміялася:
Тобі всі квітки! Ти ж їх виростив! А мамі з татом я ще зрву.
І простягнула йому цілий букет.
Григорій Петрович взяв ромашки, відчувши тонкий, майже недосяжний аромат. Зоряна завжди ставила їх у криницю з водою на столі біля вікна.
Дякую, пробурмотів він.
Дідусю, а чому у тебе стільки квіток? не затихала Зоря. У нас тільки трава і два кущі
Жінка любила, відповів він просто.
А де твоя жінка?
Він замовк. Як пояснити пятирічному, що таке «померла»? Але Зоря, здавалось, вже все зрозуміла. Вона притихла, а потім обережно погладила його по руці:
Вона тепер на небі?
Так прошепотів він.
У мене бабуся теж там. Мама каже, вона стала зірочкою.
Григорій Петрович кивнув, не знаючи, що сказати. Потім Зоря переключилася:
Ой, дивись, метелик!
І помчала через двір, забувши про ромашки і про сумні думки.
А він залишився стояти з квітами в руках. Поступово попрямував до дому, знайшов на полиці пилюжну криницю, витер її, налив води і поставив ромашки на стіл, як колись робила Зоряна.
Вечір приніс стукіт у двері. На порозі стояла Лариса з тарілкою в руках.
Григорій Петрович, доброго вечора! Ми пиріг спекли, хотіли вас потішити вона підстрибнула, побачивши на столі ромашки.
Дякую, сказав він. Заходьте.
Лариса обережно переступила поріг, поставила тарілку на стіл.
Чи Зоря сьогодні у вас квітки зрвала?
Так. Хороша дівчина.
Діти, усміхнулася Лариса, її очі блищали. Вона вам, напевно, вже набридла?
Ні, відповів він щиро. Мені іноді самотньо.
Лариса раптом присіла на стілець, ніби ноги її підвели.
Спочатку ми боялися, що тут буде занадто тихо. У місті хоча б сусіди за стіною А тут лише вітер у кронах.
Привикнете, сказав Григорій Петрович.
Тиша лягла, а потім Лариса запропонувала:
А може, завтра до нас на вечерю? Сергій шашлик готуватиме.
Він хотів відмовитися, звикши до свого спокою, проте згадав крик Зорі: «Тобі всі квітки!»
Прийду, несподівано проголосив він.
Лариса усміхнулася і підвела:
Тоді до завтра.
Коли вона пішла, Григорій Петрович піднявся до вікна. У дворику у сусідів горіло світло, і, крізь штору, він бачив, як Зоря стрибає по кімнаті, розмахуючи руками, а Сергій щось їй каже, сміючись.
Він зітхнув і поглянув на ромашки в криниці.
Надя, прошепотів він. Здається, я вже не сам.
І тиша в будинку не здавалася такою важкою.
Ранок розпочався гучним стуком у двері. Григорій Петрович, щойно допивши чай, ворохнув:
Хто в таку ранкову пору?
На порозі стояла Зоря у великих гумових чоботах, схожих на батьківські, з блискучими очима.
Дідусю, мама казала, ти сьогодні до нас на шашлик підеш! Ми вже дрова несемо! Пішли!
Він затямнився, згадуючи вчорашнє запрошення.
То ж на вечерю ж запросили…
А тато вже мясо маринує! перебила дівчина, схопивши його за руку. І мама пиріг готує! Ти ж обіцяв!
Григорій Петрович поглянув на свій поношений жилет і задранені тапочки.
Погоди, внучко, спочатку переодягнись…
Не треба! Зоря вже тягнула його за собою. Ти й так виглядаєш добре!
Через десять хвилин він сидів на лавці у дворі у сусідів, а Сергій роздував вугілля в саморобному мангалі зі старої бочки. Сонце вже палало, та під раскидистою яблони було прохолодно.
Григорій Петрович, ви думаєте, вугілля готове? запитав сусід, витираючи піт.
Старий, скриплячи, встигнув подивитися в мангал і задоволено кивнув:
Ще пять хвилин, і буде в самий розгар. Білі вугольки підморгнуть.
Лариса принесла з дому піднос з маринованим мясом, від якого йшов аромат часнику та зелені.
Григорій Петрович, ви сьогодні наш головний радник з шашликів. Мій чоловік у цьому не надто вправний.
Сергій хотів заперечити, та передумав і кивнув головою.
Так розпочався найнебезпечніший день за останні пять років.
Григорій Петрович навчав Сергія премудростям ідеального шашлика, поки Зоря круталася поруч, намагаючись допомогти (і постійно заважати). Лариса розкладала тарілки, різала салат зі свіжих овочів.
Саджаючи за столом під тінню яблуні, старий зрозумів, що сміється над жартом Сергія грубим, не надто розумним, та водночас неймовірно кумедним у компанії. Зоря, покрита кетчупом, важливо наливала компот з криниці, розливши його половину.
Дідусю, а справді ти був танкістом у війні? несподівано спитала вона, широко розкривши очі.
Стіл затих. Сергій і Лариса подивилися один на одного.
Ліза! строго крикнула мати.
Ні, відповів Григорій Петрович і раптом усміхнувся. Я був у війні маленьким хлопчиком, як ти. Просто голодним.
І розповів, як після війни збирали колоски на колгоспному полі, як одного разу знайшов обморожену картоплю найщасливіший день у його житті. Зоря слухала, відкривши рот, а коли він закінчив, стрибнула й обійняла його:
Я віддам тобі всю свою картоплю! Усього!
Усмішки розлетілися, а Григорій Петрович відчув, як щось тепле розтеклося в грудях.
Пізно ввечері, коли вже запалилися перші зірки, він повертався додому. Сергій провів його до калитки.
Дякуємо, Григорій Петрович. Ви ви не уявляєте, як це було важливо для Зорі. І для нас.
Старий махнув рукою:
Та ні, нічого
Серйозно. Ми переїхали сюди, щоб бути ближче до людей. А вийшло навпаки. Поки ви не
Григорій Петрович перебив його:
Завтра завітай до мене. Покажу, як правильно окучувати картоплю. У тебе на грядках трава вже до колін.
Сергій широко усміхнувся:
Прийду. Обовязково.
У будинку Григорій Петрович довго стояв перед фото Зоряни.
Бачиш, прошепотів він, а ти боялася, що я без тебе зникну
З відкритого вікна долинав стрічок коників і сміх Зорі з сусіднього будинку вона, наче, не втомилася після насиченого дня. Григорій Петрович згасив світло і лег спати.
Вперше за довгий час він не боявся ночі.
