**Квіти, що приносять щастя**
Осінь прощалася з містом повільно, залишаючи за собою килими з червоних та жовтих листків, пронизаних холодним промінням сонця. Повітря було прозорим, дзижчало — вже відчувався зимовий присмак. Гілки дерев оголилися, але тут і там трималися останні сміливці — вперті листки, ніби не бажали здаватися до останнього.
— Відцвітають вереснівки та дубки, — думала Оксана, йдучи до свого квіткового магазину. — Останні вартові осінньої краси.
Вереснівками вона з дитинства називала айстри, дубками — хризантеми. Квіти були її любов’ю, її суттю, її подихом. Коли інші дівчата гралися ляльками, вона складала букети, розкладала пелюстки, малювала вінки. Її мрія збулася — тепер у неї був власний магазинчик, і кожен день починався з аромату троянд, барвистих гербер та свіжого евкаліпту.
— Квіти — це не просто бізнес. Це життя. Це я сама, — казала вона подругам.
Оксана жила у Львові, в тихому районі біля старого парку. Їй було тридцять дев’ять. Жила з дочкою Соломією — одинадцятикласницею, розумною, мрійливою, з твердим наміром вступити до університету.
З чоловіком вони прожили лише три роки. Він не пішов до іншої жінки — він повернувся до мами. Просто. Тихо, наче тих трьох років і не було. Він не терпів квітів. Називав їх «мітлами», бурчав, що «всі підвіконня заставлені». А Оксана не могла без них — їй треба було бачити життя, відчувати запах, торкатися пелюсток.
— Поки Соломія не виросте — ніяких чоловіків. Якщо хтось і з’явиться, то лише той, хто теж любитиме квіти, або хоча б не ненавидітиме їх, — рішуче вирішила вона.
Любов до квітів у неї була ще з бабусиних часів. Літом вона жила в селі під Тернополем, де поля простягалися до обрію, а квітучі луки нагадували килими з небесним візерунком. Щодня вона збирала букети, і бабуся дивувалася:
— Оксанко, хто тебе навчив так гарно компонувати?
— Ніхто, бабусю. Сама. Просто люблю. Ось виросту — відкрию магазин, будеш до мене в гості ходити.
— Вірю, доню. Ти в нас у прадіда пішла. Він трави збирав, квітки знав, ось його книжка — на горищі знайдеш, — зітхала бабуся.
Книжка справді була — стара, потерта, але чарівна. Оксана вивчила її напам’ять і до юнацьких років розрізняла всі місцеві рослини. У школі з біології в неї були лише п’ятірки, і до випуску вона вже знала: її доля пов’язана з квітами.
Мама не поділяла її пристрасті. Більше любила огірки та помідори на городі, а Оксана наполегливо садила нагідки та петунії там, де вдавалося відвоювати шматочок землі.
— Не лізь із квітами на город, — бурчала мама. — У мене тут морква має бути!
А тато лише сміявся і підморгував: «Наша квіточка росте».
Після школи Оксана не вступила до інституту — і не сумувала. Закінчила курси флористики, влаштувалася в кіоск із квітами. Роки йшли. Чоловік з’явився — і зник. Соломія підросла, і Оксана нарешті відкрила свій кіоск. Потім — справжній магазин. Батьки допомогли, і в день відкриття вона плакала від щастя.
— Мамо, я зробила це. Це моє.
З того часу її життя наповнилося ще більшою кількістю пелюсток, зелені та вдячних клієнтів.
Одного разу до неї зайшла витончена жінка на ім’я Ярина і, оглянувши вітрину, сказала:
— Ви могли б прикрасити ресторан на весілля моєї доньки? Я давно за вами спостерігаю — у вас не букети, а казка.
Оксана погодилася. Не заради грошей — заради душі. Зробила все з любов’ю: композиції в пастельних тонах, живі гірлянди, ніжні акценти. Ярина, увійшовши до залу, здивувалася:
— Який же у вас талант… Дякую. Ви не уявляєте, як це торкнулося мого серця.
Чутки про квіткарку Оксану розлетілися містом. Пішли замовлення на оформлення банкетів, ювілеїв, виставок. Магазин став живим серцем кварталу.
І от одного разу до магазину увійшов чоловік — років сорока п’яти, спортивний, приємний, чемний.
— Добрий день. Ви — Оксана? Мені потрібен букет. Особливий. Щоб жінці відразу захотілося посміхнутися.
Вона уважно подивилася на нього. Чіткі риси, впевнений погляд. І щось у його голосі її зачепило.
— Букет для кого? Для коханої, мами, доньки?
— Для мами. Їй виповнюється сімдесят п’ять. Хочу, щоб їй було тепло.
Оксана зробила чудовий букет із троянд, гербер і гілочок евкаліпту — живий, дихаючий.
— Дякую, — сказав він. — Богдан. Дуже приємно. Сподіваюся, ще побачимось.
Через три дні він справді повернувся.
— Оксанко, не чекали? А в мене три прив— Ось і третій привід — я хочу запросити вас на вечерю, якщо дозволите.
