Ось трохи перефразована історія з українським колоритом:
—
Осінь поступово здавала позиції. Прощалася з містом неспішно, кидаючи під ноги килими з багряно-жовтого листя, пробитого холодкуватим сонячним промінням. Повітря стало кришталево-чистим, дзвінким — уже відчувався зимовий присмак. Гілки дерев оголилися, але де-не-де висіли останні бійці — уперті листки, ніби не бажали здаватися до кінця.
— Відцвіли вереснівки та дубки, — думала Оксана, йдучи до свого квіткового магазину. — Останні варі осінньої краси.
Вереснівками вона з дитинства називала айстри, а дубками — хризантеми. Квіти були її любов’ю, її суттю, її подихом. Коли інші дівчата гралися ляльками, вона складала букети, розкладала пелюстки, малювала вінки. Її мрія збулася — вона відкрила свій кіоск і тепер кожен ранок починався з аромату троянд, барвів гербер і свіжості евкаліпту.
— Квіти — це не просто бізнес. Це життя. Це я сама, — казала вона подругам.
Оксана жила у Львові, в тихому районі біля старого парку. Їй було тридцять дев’ять. Разом із донькою Соломією — одинадцятикласницею, розумною, мрійливою і з твердим наміром влітку вступити до університету.
З чоловіком вони прожили лише три роки. Він не пішов до іншої жінки — він пішов до мами. Просто. Спокійно, ніби й не було тих трьох років. Він не терпів квітів. Називав їх «віниками», бурчав, що «всї підвіконня заставлено». А Оксана не могла без квітів — їй треба було бачити життя, відчувати запах, торкатися пелюсток пальцями.
— Поки Соломія не виросте — ніяких чоловіків. Якщо він і з’явиться, то тільки той, хто теж буде любити квіти, або хоча б не ненавидіти їх, — твердо вирішила вона.
Любов до квітів у неї пішла від бабусі. Літом вона жила в селі під Калушем, де поля сягали обрію, а квітучі луки нагадували килими з небесним візерунком. Щодня вона збирала букети, і бабуся дивувалася:
— Оксанко, хто тебе навчив так гарно компонувати?
— Ніхто, бабусю. Сама. Просто люблю. Ось виросту — відкрию магазин, приходь до мене в гості.
— Вірю, дитинко. Ти в нас від діда пішла. Він трави збирав, квіти знав, ось його книжка — на горищі знайдеш, — зітхала бабуся.
Книжка справді була — стара, потерта, але чарівна. Оксана вивчила її напам’ять, і до підліткового віку вже відрізняла всі місцеві рослини. У школі з біології в неї були лише п’ятірки, і до випуску вона вже знала: її життя буде пов’язане з квітами.
Мати не поділяла її пристрасті. Більше любила огірки та помідори на городі, а Оксана наполегливо саджала нагідки й петунії там, де вдавалося відвоювати шматочок землі.
— Не лізь із квітами на город, — бурчала мати. — У мене тут морква має бути!
А тато лише сміявся і підморгував: «Наша квіткарка росте».
Після школи Оксана не вступила до інституту — і не сумувала. Закінчила курси флористів, влаштувалася в кіоск. Роки минали. Чоловік з’явився — і зник. Соломія підросла, і Оксана нарешті відкрила свій кіоск. Потім — справжній магазин. Батьки допомогли, і в день відкриття вона плакала від щастя.
— Мамо, я зробила це. Це моє.
З того дня її життя наповнилося ще більшою кількістю пелюсток, зелені та вдячних клієнтів.
Одного разу до неї зайшла витончена жінка на ім’я Ярина і, оглянувши вітрину, промовила:
— Ви могли б прикрасити ресторан для весілля моєї доньки? Я давно за вами спостерігаю — у вас не букети, а казка.
Оксана погодилася. Не заради грошей — заради душі. Зробила все з любов’ю: композиції в пастельних тонах, живі гірлянди, ніжні акценти. Ярина, увійшовши в зал, зніяковіла:
— Який же у вас талант… Дякую. Ви не уявляєте, як це торкнулося мого серця.
Чутки про квіткарю Оксану розлетілися містом. Пішли замовлення на оформлення банкетів, ювілеїв, виставок. Магазин став живим серцем кварталу.
І ось одного разу до магазину зайшов чоловік — років сорока п’яти, спортивний, приємний, чемний.
— Доброго дня. Ви — Оксана? Мені потрібен букет. Особливий. Щоб жінці відразу захотілося посміхнутися.
Вона уважно подивилася на нього. Чіткі риси, впевнений погляд. І щось у його голосі її зачепило.
— Букет для кого? Для коханої, мами, доньки?
— Для мами. Їй сімдесят п’ять. Хочу, щоб їй було тепло.
Оксана зробила чудовий букет із троянд, гербер і гілочок евкаліпту — живий, дихаючий.
— Дякую, — сказав він. — Богдан. Дуже приємно. Сподіваюся, ще побачимось.
Через три дні він справді повернувся.
— Оксанко, не чекали? А в мене три причини. Мамі букет сподівався — в саму точку. Друге — ви мені сподобалися. А третє — я запрошую вас на кавуВони сиділи в кав’ярні знову, сміялися, і Оксана раптом зрозуміла, що щастя — це не лише квіти, а й ці теплі моменти, які вона тепер ділила з Богданом.
