Він був звичайним хлопчиськом — ласовуватим, трохи незграбним, з неакуратно зав’язаним краватком й блискучими очима, що дивилися на неї так, ніби інших дівчат на світі взагалі не існувало. Тільки-но починалася весна. На шкільному подвір’ї танули сніги, а з відталої землі сором’язво визирали маленькі жовті квіточки.
— Це тобі, — прошепотів він, простягаючи їй крихі́тний букетик. Проліски.
— Будеш моєю нареченою? — запитав він тихо, ледве чутно, наче боявся, що вітер почує його першим.
Вони не дружили, але іногда балакали про дрібниці. Він часто проходив повз її дім, щоб кликнути й помахати їй рукою.
Вона розсміхнулася — від здивування, від ніяковости.
Навколо дівчата хвалилися трояндами, хтось носив гвоздики з дому, а в інших були великі букети нарцисів. А в неї — ці дивні, скромні квіти, які ніхто не називав гарними.
— Проліски? — подружки затулили рота, щоб не реготати. — Він що, справжніх квітів пошкодував? Фу! Як це нечемно!
Вона не знайшла відповіді й просто сховала букет у сумку. Нічого не сказала. Побігла з подругами. Навіть не озирнулася. Хотіла — дуже. Але раптом побачать.
Він більше не проходив повз її вікон. Вона знала — чекала на нього, навіть собі в тому не зізнаючись.
Обходила його стороною. Щоб він не покликав і щоб їхні погляди не зустрілися.
Їй було соромно за свій вчинок. Якщо це взагалі можна назвати вчинком.
А потім хлопчик зник.
Сім’я переїхала в інше місто. Дізналася від тих самих подруг. Більше вона його не бачила.
Тільки іноді, у теплі весняні вечори, їй здавалося, що вона досі чує його голос: «Будеш моєю нареченою?» — і бачить ті маленькі жовті пелюстки.
Минали роки.
Дівчинка стала жінкою — вродливою, впевненою, розумною. Навчалася в художній школі, потім у університеті, і одного разу потрапила на лекцію про українську кераміку.
Лектор поставив на кафедру тонку чашку з золотою облямівкою та ніжними жовтими квітами.
— Колекція «Гуцульські мотиви», серія «Весна», 1970-ті роки, — промовив він. — Тут зображено проліски. В українській традиції ці квіти символізують дружбу, перші теплі почуття, прихильність, яку не розвіюють роки. Лише рідкісна людина подарує ці квіти — бо якщо вони подаровані з любов’ю, їхній жовтий сяйво залишається з вами назавжди. Воно — як дотик сонця до серця.
І раптом її серце стиснулося. Перед очима спалахнуло те ранок: шкільний двір, хлопець із незграбною посмішкою й його тепла долоня з маленьким букетиком, який ніхто не оцінив.
Вона закрила очі й усміхнулася крізь сльози.
— Як же ти там, десь у чужому місті…
І, дивлячись на чашку з жовтими пролісками, вона раптом зрозуміла: він, маленький хлопчисько, одного разу дав їй те, що більше ніхто не зміг.
Його маленький букет став невидимою ниткою, що світиться крізь роки.
І в цю мить їй здалося, що десь далеко, за чужими хатами й дорогами, він теж п’є чай — і згадує дівчинку, якій колись простягнув весняне сонце в долонях. Може… у нього на чашці теж проліски…
У когось проліски. Хтось пам’ятає ромашки. Може мушля чи маленький камінь. Те, що неможливо повторити, оцінити чи купити за найбільші багатства…
