Київ, зима 1991 року. Місто прокидалося від різкого холоду, що пронизував до кісток. Будинки, вкторі інеєм, відбивали сіре світло ранку, а сніг хрустів під ногами перших перехожих. У бідному районі на півдні Києва, де життя йшло своїм, повільнішим ритмом, а люди щодня боролися за виживання, 67-річний пенсіонер, колишній кухар Ярослав Бойко, о шостій ранку піднімав жалюзі свого невеликого закладу.
Це не був ресторан. Тут не було блиску, як у тих місцях, що показують по телевізору чи в кулінарних журналах. Проста закутка зі старою кухнею, каструлями, що бачили кращі дні, плитою, яка тріскотіла, і трьома деревяними столиками з хиткими стільцями. На вивісці було написано просто: «Гарячий Борщ». Тут не було меню чи розкоші, але всередині було тепло, якого не знайти більше ніде.
Найцікавіше те, що робило це місце особливим, був не сам борщ, а те, як Ярослав його подавав. Він не брав грошей. Не було ні каси, ні оплати. Лише стара дошка з написаним від руки текстом:
«Ціна борщу знати твоє імя.»
Кожен, хто заходив у двері чи то бездомний, робітник з заводу, літня людина чи дитина, що тікала від холоду в домі, отримував миску гарячого борщу. Але була одна умова: сказати своє імя і почути, як Ярослав його повторює. Цей маленький акт визнання міг зігріти будь-яке серце.
Як тебе звати, друже? питав Ярослав тихим, теплим голосом, наче розмовляв зі старим знайомим.
Василь, відповідав чоловік, згорблений від холоду та років.
Дуже приємно, Василю. Я Ярослав, а для тебе тут борщ із квасолею. Готував із думкою про тебе.
Так, день у день, імя за імям, миска за мискою, Ярослав створював тиху спільноту. Кожен, хто заходив, знаходив не лише їжу, а й визнання. Для багатьох це був перший раз за місяці, а то й роки, коли хтось звертався до них на імя й справді слухав.
Коли тебе звуть за імям, це значить, що ти існуєш, казав Ярослав тим, хто був готовий слухати. Це не просто вітання. Це акт людяності.
Зими в Києві були суворими. Сніг завалював тротуари, а пронизливий вітер гуляв вулицями. Та цей маленький заклад був притулком. Аромат борщу наповнював повітря, нагадуючи про домівку, дитинство, вязані светри й теплі ковдри. Діти, що вже звикли ігнорувати щоденний сум, знаходили тут хвилину розради. Літні люди, які йшли повільно, з втомленим поглядом, сідали за столики й відчували, їх бачать, їх цінують.
Ярослав знав історії своїх відвідувачів. Він знав, хто жив сам, хто працював на виснажливій роботі, а хто ледве мав місце для ночівлі. Він нік
