«Хто ти для мене тепер?» — через тридцять років батько повернувся в моє життя… і одразу ляг у лікарню
Олег повернувся з роботи додому. Заїхав у двір багатоповерхівки у спальному районі Львова, поставив машину, відкрив багажник, дістав два важкі пакети з продуктами і прямував до під’їзду. Лише збирався набрати код домофона — як раптом почув, що хтось кличе його.
— Олежку? Це ти?!
Олег обернувся. На лавці сидів дід — неохайний, у пошарпаній куртці, з сивою збитою бородою і тьмяним поглядом. На вигляд — бомж. Олег насупився.
— Вибачте, ви до мене?
— Олежку… Я — Борис. Твій батько. Невже не пізнаєш?
Олег відступив, ніби його штовхнули. Батько. Той самий, що кинув їх з матір’ю майже тридцять років тому, коли йому було всього дев’ять. І ось тепер він сидить тут, ніби нічого й не було.
— Я дізнався твою адресу від Марії, подруги твоєї покійної матері… Вона розповіла, що Оксана померла. А я не знав. Не знав нічого. Боже, як же вона мучилася, а я був десь…
— Де ти був? — злісно перебив Олег. — Де ти був, коли мама плакала вночі? Коли я варив їй чай, бо ти знову пішов «гуляти»? Коли ти підняв руку і на неї, і на мене?! Ти забув? А я — ні.
— Сину, ну що тепер згадувати? З Іриною потім теж було непросто. Спочатку весело — пили, раділа, що я пішов. А потім… усе змінилося. Гроші, скандали. Своїх дітей у нас не було. А її дочка потім вигнала мене на вулицю. І все. Я тепер — ніхто. А пам’ятаєш, як я тебе в парк возив? Як сироп тобі купував?..
— Ти серйозно?! Думаєш, однією пляшкою сиропу все виправив? Забув, як забрав у нас останні гроші з комода перед уходом? Як плюнув матері в обличчя, коли йшов до «кращого життя»? Забув?! А я — ні!
Олег різко повернувся і зайшов у під’їзд, залишивши батька на лавці. Він тремтів від злості. Вдома його зустріла дружина — Наталя.
— Що з тобою? Ти як привид…
— Мій батько. Прийшов. Причепився. Сидів біля під’їзду — брудний, обірваний. Каже, що тепер у нього нікого немає і просить допомоги. Тридцять років мовчав, а тепер — згадав, що в нього є син!
— Може, поговориш з ним хоча б?..
— Він мені ніхто! Ані краплі співчуття!
Наталя мовчала. Олег пішов у спальню, але спати не міг. Згадувалися дитячі крики, матчині сльози, вечір, коли батько витягнув валізу і грюкнув за собою дверима…
Через три дні біля під’їзду його знову чекав батько. Скромно, з надією.
— Сину… Я все розумію. Але ти тепер людина, у тебе життя… Невже не знайдеться для мене куточка, хоча б трохи їжі…
— А де ти був, коли мені не вистачало шкільних черевиків?! Де ти був, коли мама хворіла?! Мені тоді ніхто не допоміг. І тобі я нічого не винен. Зникай!
Батько понуро похилив голову, не промовивши більше й слова.
Наступного ранку в двері постукали. Молода дівчина у медичному халаті:
— Доброго дня, ви Олег? Ваш батько — у нашій лікарні. Його побили, кажуть, на вулиці посварився з кимось. Він просив передати вам. Більше у нього нікого немає…
— І що тепер? Я йому не рідня. Він мені ніхто!
— Але… він казав, що в нього є син, якого він любить… Вибачте.
І вже у дверях:
— Він у міській лікарні №2, у третьому відділенні…
Наталя чула розмову.
— Олегу… Може, підемо? Просто подивимось, як він…
За годину вони були в лікарні. Пакети з їжею, чистий одяг. Лікар зустрів їх:
— Стан важкий. Печінка. Довго пив, все запущено. Жити залишилося недовго…
У палаті батько подивився на Олега — і очі наповнилися слізьми.
— Ти прийшов… Я знав. А це Наталя? Моя невістка… А є онука? Хоч раз подивитися в житті…
Через пару днів вони прийшли з донькою. Дід дививСтарий дивився на неї, немов бачив останнє світло свого життя, і в його очах з’явився спокій.
