Ще вчора я мала ілюзію, що наше життя це той самий затишний дім, який пахне свіжовипеченою качкою й яблуками антонівкою, порцеляновим посудом з комоду бабусі, іграми світла на кришталі та дзвінким сміхом удвох за накритим столом. А сьогодні лише луна самотності серед вишукано оздобленої вітальні, і тінь чоловіка, який швидко прослизнув у нічний підїзд, залишивши мене одну з нашою датою, нашою качкою й нашою історією.
Ти справді зараз підеш? Просто так? голос мій тремтів, але я зібрала волю в кулак, старалася говорити рівно, без образ.
Олег вже простяг руку в рукав старенької куртки, зовсім як той, хто не повертається додому, а втікає кудись у вічність. На ногах кросівки, а не домашні капці, і це одразу все пояснювало. З кухні лився запах святкової печені, який я цілий день носила в руках і думках. Стіл застелено найкращою скатертиною з дніпровського льону, салати я готувала ще зранку дрібно рубаючи, з душею, для двох.
Ксеню, не починай, а? чоловік зітхнув, погладжуючи кишені у пошуках ключів. Сергій телефонував. В нього знову машина здохла, треба допомогти карбюратор підкрутити. Я ж повернусь швидко, не хвилюйся, годинка і ми святкуємо нашу дату. Качка навіть не встигне охолонути.
У Сергія карбюратор ламається кожної пятниці о сьомій, не стрималась. Олеже, сьогодні десята річниця нашого весілля. Я спеціально просилася з роботи раніше, ще купила твоє улюблене червоне вино воно ж коштує, як половина місячної премії. Я надягла ту синю сукню, що ти називаєш чарівною. І що, це все не має значення?
Олег вже грюкав ключами. Мовчав. Примружився, вдягнув куртку, швидко чмокнув мене в щоку і з ходу у двері. За секунду почувся мерзлий цокіт замка. У тиші квартири це було, як постріл.
Я віддзеркалилася у передпокої висока зачіска, стильна сукня, і зовсім порожні очі. Повільно пішла на кухню. Духовка вимкнулась ще за десять хвилин до того, але жир ще потріскував. Дістала качку ідеальна, з румяною шкіркою та кислуватим ароматом антонівських яблук. Кулінарний шедевр, який тепер нікому не потрібен.
Я сіла до столу, накритого на двох. Два келихи, дві тарілки, свічки Борони Боже, щоб я ще мала сили їх запалити. За вікном завивання телевізора в сусідів тут же буденна тиша, як глуха вода.
Я знала, що Олег не повернеться за годину. Та й за дві. У гаражі, як у бермудському трикутнику, одне стається за іншим: подивляться на карбюратор, випють по пляшці пива «аби не пересохнути», хтось із сусідів підкине продовження «гарячих» новин про своїх дітей чи втекаючу кішку і понеслась.
Я налила собі трохи вина терпкого, рубінового, з таким ж післясмаком, як цей вечір. Відрізала найкращий шматочок качки, але майже не відчула смаку. У серці підіймалася не істерика, а рішуча ясність. Я ніби побачила, як за всі роки ця завіса щоденного обману розсипалася на шматки. Це був не вперше.
Минулоріч на день мого народження він спізнився на три години «помагав мамі вантажити диван». Хоча доставка у Києві не захмарна. Але ж грошей шкода! Приїхав змучений, злий, все свято скиглив про свій кістяк.
Позаминулого літа? Я вже мріяла про відпочинок у Карпатах путівки купили ще взимку. А за день до відїзду він одолжив половину заощадженого Сергію: «друже треба виручити», ага. Сергій потім «потроху» все віддавав. Відпочинок пройшов у номері за дешевим інстантом.
Я глянула на порожню другу тарілку десять років. Оловяне весілля. Кажуть, олово гнучке. Та якщо гнути його в один бік воно ламається.
Я зїла свою качку, не чіпаючи гарнір. Загасила незапалені свічки, занесла салати до холодильника. Посуд завантажила у посудомийку. Але не вмикала.
О першій ночі його телефон уже не був у мережі. О другій бачу: «Олег онлайн». Я не дзвонила. Розстелила постіль, вимкнула світло, лежала, дивилася в стелю сон не йшов. Лифт у підїзді гудів і кожен звук лунав тривожніше.
Двері клацнули десь о півчетвертій ранку. Олег нишпорив поволі, але в тиші усе гуділо, мов грім. Спіткнувся об тумбочку, тихо вилаявся, довго знімав штани. Від нього тхнуло сумішшю дешевих цигарок, машинного масла і гаражного перегару, такого специфічного, ні з чим не сплутаєш.
Він всунувся у ліжко, хотів обійняти ззаду:
Ти не спиш, Ксено? прошепотів, дихнувши кислувато. Ну пробач, там таке У Сергія не карбюратор, а половину двигуна розбирали. Я ж не міг кинути. Телефон сів, зарядки не було
Я відсунулася аж на край, пошепки:
Не чіпай мене.
Ну ти чого знову? Я ж повернувся. Все лишилося! Завтра відсвяткуємо. Або вже сьогодні торт купимо
Він через хвилину вже хропів. Я піднялася, взяла подушку й ковдру, лягла спати на дивані у вітальні. Там ще ветрився запах качки того самого несімейного, знеціненого свята.
Вранці замість вибачень почулися претензії. Олег виліз на кухню десь об одинадцятій: мятий, зімятий, розмитий. Я в цей час пила каву і читала робочу пошту.
А сніданок? спитав він, заглядаючи в холодильник, обмацуючи полиці. О, ще салати є! А качка?
У контейнері, поставила вчора, коротко відповіла, не відводячи погляду від екрана.
Підігрієш? Голова розколюється, їсти хочеться.
Я повільно закрила ноутбук.
Ні.
Що «ні»?
Не підігрію. У тебе руки є. Золото, як вчора, коли ти Сергію півмашини зібрав. Ось ними й розігрій.
Олег ошелешено озирнувся. Я завжди після сварок, навіть якщо дулася, все рівно виконувала свої «жіночі обов’язки»: готувала, прибирала. Це була звична схема. Він косячить я ображаюсь він вибачається я прощаю.
Ксено, ти досі з того образилася? Я ж пояснив… Справжня біда була. Друзі ж не лишають один одного. Ти ж розумна, ти мала б зрозуміти Не тримай чоловіка при собі як цуценя.
Я й не тримаю. Ти вільний. Як і я. Вільна від обслуговування твого похмілля.
Та не бухали ми, а ремонтували! з вигуком схопив ложку, намагаючись насмикати залишки салату. І взагалі, ти останнім часом якась нервова. Може, тобі вітаміни купити?
Я глянула на нього так, наче вперше в житті. Оцей чоловік, що безсоромно наминає олівє також, як наминав мої сили й турботу всі ці роки, мій чоловік? Людина, якій я довіряла своє життя. Згадала, що квартира, в якій ми живемо бабусина спадщина. На Олега лише тимчасова прописка. А ремонт за мої гроші, бо у нього завжди то роботи немає, то дриль поламався, то мамі допомогти треба.
Олеже, тихо, але твердо, а де гроші, ті що на нові вікна відкладали?
Він аж вдавився салатом.
Що? В скриньці ж, де завжди.
Їх там нема. Я сьогодні перевірила. П’ятдесят тисяч гривень пустка.
Він відвів очі, почервонів.
Е Я взяв ще вчора, коли до Сергія їхав. Запчастини дорогі, пообіцяв, що поверне із зарплати.
Ти витягнув наші спільні гроші, які ми півроку збирали, не спитавши. Все віддав на ремонт чужої машини?
Чого ти через копійки заведена? Віддасть! Я чоловік у хаті, я й вирішую!
Ти мав спитати, коли лізеш у спільну скарбничку. Тим паче, якщо на 70% її поповнюю я.
То ти мене дорікаєш зарплатою? звузив очі. Геть скупою стала, раніше ти іншою була
Він грюкнув стільцем і пішов у кімнату. За секунду на повну гримів телевізор, мов грізний захист від мого мовчання.
Я сіла на кухні й відчула: всередині лопнула та, остання, невидима струна, що тримала уламки сімї купи. Я знала: вікна ми не поміняємо. А й гроші Сергій не віддасть у нього то кредити, то аліменти. А Олег так житиме за мій рахунок, граючи благородного героя.
Тиждень тягнувся мов у тумані «холодна війна». Розмови лише по потребі. Олег вдавав із себе жертву, я некеровану дружину. Він демонстративно затримувався від будь-чого на вулиці, приходив, щось хапав з холодильника і ліг спати, відвернувшись.
У четвер він прийшов раніше, в гарному настрої, з букетом хризантем, куплених в переході.
Ксено, ну годі сердитися, протягнув мені квіти. Будем миритися?
Я поставила букет у вазу.
Мир, відповіла беземоційно. В голові вже все було вирішено.
О! А я тут таке думаю Ось у суботу мій день народження. Не хочу ресторану, та й грошей нема. Давай вдома, затишно скличу хлопців, Сергія з дружиною, Володю Ти ж вмієш таке готувати, наш стіл як у казці! Мясо по-українськи, салати, закуски Всі так хвалили твою кухню!
Я подивилася на нього уважно. В його очах навіть не промайнуло сумніву, що після всього я кинуся обслуговувати його свято.
Гаразд, трохи дивно посміхнулася. Скликай гостей. До другої всі будуть?
Оце моя Ксеня! хотів обійняти, я спритно відійшла до столу. Список продуктів напиши, я все куплю.
Не потрібно. Я сама усе організую. Жди сюрпризу ти ж любиш несподіванки?
Та звісно! аж засяяв.
У пятницю я справді ходила в магазин, повернулася з пакетами віджартувалася: «Не підглядай!». Весь вечір метушилася на кухні, двері тримала зачиненими, хоч Олег клеїв вуха; запахи стояли якісь не надто цікаві щось варіне, прісне, але він подумав, що це якась нова страва.
Субота. Я зранку вдяглася в діловий костюм, причесалася акуратно, накрасилася. Олег здивувався: «Чого ти така офіційна? Я думав, ти в сукні будеш»
Мені так зручніше, відповіла. Гості вже скоро?
Вже їдуть, Сергій зателефонував.
Поки він брився, я накривала стіл. Потім у квартиру ввалилась весела компанія: хтось тяг за собою пакети зі спиртним, Сергій одразу підморгнув: «Де запах їжі?»
Але всі затихли, зайшовши. На столі під вишуканою скатертиною лежав величезний ком тлустих пельменів «Студентські», миски з розкислою локшиною «Мівіна», щедрі шматки дешеваї ковбаси, навіть не всю плівку знято, миски з сухариками і консервна риба просто в залізних банках.
Що це? Олег не впізнавав власний голос. Ксеню, це жарт? Де мясо, салати?
В кімнаті стало тихо. Сергій зиркав на стіл, дружина Сергія втягувала губи.
Я вийшла вперед рівно й владно:
Це, Олеже, твій святковий обід у стилі «Гараж». Тобі ж там краще, ніж вдома. Насолоджуйтесь, шановне «панство», тим, що заслужене.
Ти ненормальна? прошипів Олег. Ти мене позориш перед друзями! Неси нормальне!
Ні, твердо відповіла. Справжню їжу я приготувала СУВОРО для себе. Вона в контейнерах у холодильнику. Все інше для вас. За ті гроші, що лишились після твоєї «щедрості».
Сергій ніяково спробував вийти: «Слухайте, ми, мабуть, підемо»
Стоп! Олег аж на ноги звівся. Ніхто не сходить, поки ти не виправиш свій цирк!
А якщо не виправлю? поглянула на нього з усмішкою.
То я не відповідаю за себе! Ця хата моя, це мої гості!
Твоя? я засміялася, відпявши оскомину. Уточню: квартира на мене оформлена, залишок у спадок від бабусі, за законом тільки мій дім. Ти тут лише прописаний. І навіть ремонт робився за мої кошти: у мене все збереглось офіційно. Твої внески максимум цементу пара мішків.
Олег замовк, сполотнів.
Ти Я тут стільки вклав! Я ж чоловік у хаті!
Вкладай свої зусилля але іншої хати шукай, спокійно сказала. Бо ця моя.
Він стояв, розгублений, і вже без тієї колишньої зверхності.
Серйозно? Ти жартуєш? майже жалісливо запитав. Не виженеш же? Куди я піду? До матері?
Це вже не моє питання. У тебе брати по гаражу, друзі от і живи.
Ти пошкодуєш! пробував залякувати. Розведенка у тридцять вісім Кому ти потрібна? Я знайду кращу!
Я краще лишуся сама, ніж витрачатиму ще роки на порожні обіцянки. Виходь.
Я підкотила чемодани до входу все зібрала до крихти, навіть його улюблену чашку, хоч вона з мого сервізу. Друзі повибігали з квартири, залишивши Олега самого з його святом.
Ти стерва! Я ще половину меблів відсуджу!
Відсудь. Телевізор взятий у кредит на мене. Всі виписки з банку вже на руках. Ключі на тумбочку, будь ласка.
Він кинув звязку, рвонув чемодани на сходи. Двері зачинились, я повернула два оберти ключа і повісила ланцюжок. Серце шалено гупало, руки дрижали та сліз не було. Відчуття піднесення, свободи й полегшення неначе скинула десятирічний тягар.
Я винесла зі столу все «святкове» у смітник. Відчинила кватирку хай вивітриться вся ця гіркота. З холодильника дістала вино, яку відкривала на нашу річницю. Наповнила келих. Сіла в крісло.
Телефон пискнув смс від мами: «Доню, як святкуєте? Олег радий?»
Я набрала у відповідь: «Свято ідеально вдалося, мамо. Його найкращий день народження і перший справжній день мого нового життя».
Завтра поміняю замки, у понеділок подам заяву на розлучення. Так, буде важко. Але нарешті я не одна зі мною я сама: сильна, мудра й справжня Ксеня, яку вперше за багато років, я почала поважати.
