**ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВМИСНОЇ РОДИНИ**
Того літа я втекла. Просто зібрала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мати крикнула мені в спину:
— Хламидо! І щоб навіть не сміла повертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, й думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолаха, нічим не провинилася, але мати штовхала її капцем, ніби то вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — правда. Але жити з нею було неможливо. Я мріяла піти з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилася. Я стала зрадницею.
Мати втратила кого контролювати, кого виховувати, кому читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Грюкають дверима. Ідуть собі.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — грізно, маніпулятивно, жалібно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті слухавки, вічний запах валокордину. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її злити, доводити, виховувати та дарувати їй відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті були борщ і вінегрет, а сперечатися, коли після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мати — мене. Коло замкнулося.
У суботню зранку ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасливими криками, спекою та вогкістю. Мене відразу занудило. Спочатку вирішила — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це відчаї.
У клітках, коробках, закутках — продавалася біда. Гавкаюча, нявкаюча, верещуча, пищача. Це була самотність наживо. Вона дивилася очима, благала, молила. Голова закрутилася по-справжньому.
Я йшла між рядами й думала: «Відчинити б двері… закричати: „Тікайте! Я їх затримаю!“» Але не зробила. Я йшла понуро під поглядами сотень приречених створінь.
— Ідемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, візьмемо оцю, — ткнула в найближчу клітку.
Там сиділа бойова морда, вся плямиста, втомлена, з виразом «Тобі чого?». Продавець сказав:
— Сім з половиною тисяч гривень. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: це або порода, або лайка — типу «Та це ж караул!» Ми з чоловіком тільки-но почали заробляти. Збирали мені на зимову пуховик. А тут — сім з половиною тисяч за кішку. Це вся зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Любов взагалі-то безкоштовна.
— Але не вся, — парирувала я. — Ця — з родословною!
Ми посварилися. Але під прилавком щось мелькнуло. Кошеня. Сіре, обдерте, з очима, як блюдця. Воно вискочило й вчепилося в мою ногу.
— Чиє це? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, бродяче. Викинь його, — знизав плечима продавець.
Чоловік глянув на кошеня й сказав:
— Оце — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилася на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося в моїх руках, смішно підібравши лапки. Воно було кумедне, але з характером. Без паспорта, без родословної, але таке… справжнє.
— До мами одразу? — запитав чоловік.
— Ні. Її треба відмити, вилікувати, привести до божого вигляду. А то шпалери в коридорі навіть вона не переживе.
Вдома виявилося — це кішка. Швидка, бешкетна, як ураган. За вечір вона подерла мої колготки, залишила шерсть на светрі чоловіка, віддерла кусок шпалер і зробила сальто на задніх лапах.
Ми її лікували. Купали, возили до лікаря, одягали нашийник від бліх. І дали ім’я — Лада. Скорочено — Ладошка. Бо вміщалася на долоні. Така крихітка.
За тиждень Ладошка перетворилася на повноправну частину нашого дому. Масажистка, будильник, комік, терапевт. Вона мугикала, як праска, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапи. Ховалася в білизні та чатувала під ванною.
Настав час — везти її до матері. Я написала: «Мамо, у нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не моглиМи так і не поїхали до неї, бо зрозуміли: Ладошка вже була нашою сім’єю.
