ЛАДОШКА: ІСТОРІЯ ОДНІЄЇ НЕНАВМИСНОЇ РОДИНИ
Того літа я втекла. Просто спакувала валізу, замкнула двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мати крикнула мені в спину:
— Паскуда! І щоб навіть не думала вертатися, коли принесеш у пузі!
Я йшла, стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже ти сама онуків хотіла…» Валіза, бідолага, нічим не провинилась, але мати штовхала її капцями, ніби саме вона була причиною її самотності.
Мені було її шкода — правда. Але жити з нею було нестерпно. Я мріяла піти з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилась. Я стала зрадницею.
Мати втратила кого контролювати, кого виховувати, кому читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, та не слухаються. Грюкають дверима. Йдуть.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — гнівно, маніпулятивно, жалюгідно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті трубки, вічний запах валідолу. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її бісити, доводити, виховувати та дарувати їй відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Кішку мамі купимо.
Він кивнув. У нього в роті були борщ і олів’я, і сперечатися, коли після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мати — мене. Коло замкнулося.
Суботнім ранком ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасливими голосами, спекою та вогкістю. Мене відразу занурило. Спочатку подумала — від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла: це не кефір.
Це розпач.
У клітках, коробках, закутках — продавалася самотність. Гавікаюча, нявкаюча, криклива, писклива. Це було самітництво у живому вигляді. Воно дивилося очима, благало, молило. Голова закружилася по-справжньому.
Я йшла між рядами й думала: «Відкрити б двері… закричати: «Тікайте! Я їх затримаю!» Але не зробила. Я йшла понуро, під поглядами сотень приречених істот.
— Їдемо, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, ось цю, — ткнула пальцем у найближчу клітку.
Там сиділа бойова пика, вся плямиста, зморена, з виразом «Тобі чого?». Продавець сказав:
— 15000. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: це або порода, або образ — на кшталт «Це ж рятуйте!» Ми з чоловіком тільки-но починали заробляти. Збирали мені на зимову пуховик. А тут — 15000 за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду з’їхала? — зітхнув чоловік. — Любов взагалі-то безкоштовна.
— Але не вся, — парирувала я. — Ця — з паспортом!
Ми посварилися. І раптом під прилавком щось мигнуло. Кошеня. Сіре, облуплене, з очима, як блюдця. Воно вискочило й вчепилося мені в ногу.
— Чиє воно? — запитала я.
— Та нічиє. Лішайне, бурлацке. Викинь його, — пожав плечима продавець.
Чоловік подивився на кошеня й сказав:
— Оце — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилася на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня згорнулося в мене на руках, кумедно підібгавши лапки. Воно було незграбне, але чарівне. Без паспорта, без документів, але таке… справжнє.
— До мами відразу? — спитав чоловік.
— Ні. Її треба відмити, вилікувати, привести до ладу. А то шпалери у коридорі навіть вона не переживе.
Вдома з’ясувалося — це кішка. Швидка, пустотлива, як вітер. За вечір вона роздерла мої колготки, залишила шерсть на светрі чоловіка, оддерла шпалери й зробила сальто на задніх лапах.
Ми її лікували. Купали, возили до ветеринара, вдягали нашийник від бліх. І дали ім’я — Лада. Скорочено — Ладошка. Бо вона вміщалася на долоні. Така крихітка.
За тиждень Ладошка перетворилася на повноцінну частину дому. Масажер, будильник, комік, терапевт. Вона муркотіла, як праска, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапи. Ховалася в білизні й чатувала на нас під ванною.
Прийшов час — везти її до мами. Я написала: «У нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не могли зібратися. Голова боліла, як завжди від цього проклятого кефіру. А Ладошка скакала по квартирі, весело женучись за своєю тінню. У неї були плани на день.
— Лови її, — сказав чоловік, — я не хочу брати участь у зраді.
Ми поїхали. Літо пекло через лобове скло. Ладошка важко дихала, розпласталася на спинВечірньою поручкою ми повернули додому, тримаючи Ладошку в обіймах, бо зрозуміли — ця крихітка вже назавжди стала нашою родиною, а мама, можливо, ще почекає.
