— Оленко, Денис, хто з вас розбив мою лампу? Це ж пам’ять про Михайла! — Надія Степанівна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого будинку Бойків, і пил злетів з вишитої серпанком скатертини. Будинок, збудований ще за Радянів, пахнув деревом, нафталіном, свіжим борщем і легким сирістю з підвалу. Антикварна лампа з бронзовою основою у вигляді калини та зеленого абажура, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Михайла, лежала на стертій підлозі — абажур зім’явся, а ніжка тріснула, оголивши дроти. Її сиве волосся було стягнуте в пучок, квітчастий халат колисався, а окуляри в роговій оправі запотіли від гніву. Руки тремтіли, стискаючи край столу.
Оленка, п’ятнадцятирічна онука, зірвалася з просиженого дивану. Її темне волосся розкуйовдилося, а чорна футболка із вишитим павичем задралася, оголюючи пояс джинсів. Вона вказала пальцем на молодшого брата, і голос прозвучав різко:
— Бабусю, це не я! — скрикнула вона, кросівки скрипнули по підлозі. — Це Денис, він завжди все роняє, учора з м’ячем скакав!
Денис, дванадцятирічний хлопчисько у пом’ятій синій толстовці, відклав планшет із перерваною грою. Його руде волосся стирчало, а очі розширилися від обурення:
— Я? Оленко, ти брешеш! — підскочив він. — Бабусь, чесно, я не торкався твоєї лампи! Це Оленка вчора тут танцювала для відео, скакала, як цап!
Тарас, син Надії, увійшов у вітальню. Його робоча куртка, пропахла мастилом та бензином, звисала з плечей. Він був слюсарем на депо, щетина блищала від поту, а під очима залягли тіні від нічних змін.
— Мамо, годі лаятися, увесь дім гуде, — сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. — Це просто лампа, старий хлам! Нащо через неї сварку розводити?
Марія, дружина Тараса та мати дітей, розставляла тарілки на столі. Її світле волосся вибилося з неохайного хвоста, фартух у плямах від борщу хитався, а обличчя було втомленим.
— Тарасе, почніть, — промовила вона напружено. — Це не хлам, це мамина лампа, вона їй дорога, як пам’ять про Михайла. Оленко, Денис, зізнавайтеся, хто винен, і ми розберемося!
Лампа на підлозі перетворилася на символ сімейного розладу — кожний бачив у ній свої образи, втому та брак уваги.
До вечора суперечка розгорілася з новою силою. Вітальня, освітлена тьмяною люстрою з облупленою фарбою, гула від голосів. Надія сиділа у старомодному кріслі, латаючи шерстяну шкарпетку. Іголка блищала, а клубок ниток котився по підлокітнику. Тарас пив чай із тріснулої кружки з написом «Найкращий слюсар», газета з кросвордом лежала пом’ятою. Марія мила посуд на кухні, а її голос долітав через відчинені двері, де пахло борщем і кропом. Оленка перегортала підручник з біології, навушники звисли на шиї, а Денис будував вежу з кубиків, яка миттєво розвалювалася з глухим стуком.
— Оленко, я ж бачила, як ти вчора танцювала у вітальні! — Надія Степанівна підштовхнула окуляри. — Лампа сама не впала!
Оленка шпурнула підручник на диван. Її щоки почервоніли, а голос затремтів:
— Бабусю, я танцювала, але лампу не чіпала! — скрикнула вона, коса гойдалася. — Це Денис, він з м’ячем носився, я чула, як він бив його об стіну!
Денис підскочив, кубики розсипалися, а толстовка задралася:
— Я з м’ячем? Оленко, ти навмисне! — він ткнув пальцем у сестру. — Я взагалі у своїй кімнаті був, у гру грав! Бабусь, вона бреше!
Тарас відставив кружку, чай пролився на скатертину. Його голос був роздратованим:
— Мамо, це стара лампа, чого ти розходилася? — він похмуро потер скроні. — У нас дома безлад, я по дванадцять год у депо пропадаю, а ви через хлам орете, ніби на ринку!
Марія увійшла з кухні, витираючи руки фартухом. Очі блищали, брови зсунулися:
— Тарасе, це не хлам, це мамина пам’ять про Михайла! — голос задрижав. — І не тисніть на дітей, вони не винені, вони просто діти! Надіє Степанівно, давайте без криків.
Надія встала. Халат зашуршав, а голка впала, уколовши палець:
— Пам’ять? Маріє, ця лампа — усе, що в мене залишилося від Михайла! — очі блищали. — Ми під нею листи читали, весілля планували! А ви… ви мене за зайву вважаєте у власному домі!
Оленка зірвалася. Рюкзак звалився з дивану, очі наповнилися сльозами:
— Бабусю, я нічого не хотіла ламати! — скрикнула вона. — Але ти вічно на нас кричиш, ніби ми вороги! Я більше не можу, я йду! — Вона вибігла, грюкнувши важкими дверима. Кросівки застукали по ґанку, рюкзак гойдався на плечі.
Денис ахнув. Планшет випав із рук, екран тріснув:
— Оленко! — кинувся він до вікна. — Бабусю, це не я, але я знайду її, клянусь!
Марія кинулася до двеДвері знову відчинилися — увійшла Оленка з квіткою калини в руках, а за нею, усміхаючись, ступав дідусь із сусіднього двору, який допоміг їй знайти те саме клеє, що колись лагодив Михайло.
