**Щоденниковий запис**
Лампа ледь не розвалила нашу родину.
— Марічко, Юрку, хто з вас розбив мою лампу? Це ж пам’ять про Андрія! — Надія Семенівна вдарила долонею по дубовому столу в вітальні старого будинку Шевченків, і пил піднявся зі старого вишитого рушника. Будинок, збудований ще у тридцятих, пахнув деревом, нафталіном, свіжо звареним борщем та легким вогкістю з підвалу. Лампа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка, лежала на полинялій підлозі — абажур зім’явся, а ніжка тріснула.
Марічка, п’ятнадцятирічна онука, зіскочила з продавленого дивану, її темне волосся розкуйовдилося, а футболка із зірками задралася.
— Бабусю, це не я! — скрикнула вона. — Це Юрко, він постійно все ламає, учора з м’ячем скакав!
Юрко, дванадцятирічний хлопчина у потертій синій толстовці, відвів погляд від планшета з перегонами, його руде волосся стирчало, а очі широко розкрилися.
— Що? Марічко, брешеш! Бабусю, чесно, я не торкався твоєї лампи! Це вона вчора тут тіктоки знімала!
Сергій, син Надії, увійшов у кімнату, його робоча куртка пропахла мастилом.
— Мамо, годі кричати, — сказав він. — Це просто стара лампа, нащо сварку піднімати?
Олена, його дружина, ставила тарілки на стіл, її волосся було зібране у неакуратний хвіст.
— Сергію, це ж пам’ять про батька, — промовила вона. — Діти, признавайтесь, хто зламав?
Лампа на підлозі стала символом сімейної розгардіяші. Кожен бачив у ній свої образи й втому.
До вечора сварка розпалилася знову. Надія сиділа у кріслі, штопала шкарпетку, Сергій пив чай із пошкодженої кружки, Олена мила посуд, а діти сперечалися.
— Марічко, я ж бачила, як ти танцювала коло неї! — скрикнула Надія.
— Це Юрко з м’ячем бігав! — відповіла онука, кидаючи підручник.
Сергій схопився з місця.
— Досить! Це стара річ, а ми сваримося, як на базарі!
— Це не просто річ, це пам’ять! — голос Олени задрожав.
Марічка вибігла з дому, Юрко кинувся наздоганяти. Надія опустила голову.
— Сергію, прости… я перегнула.
Наступного дня Юрко знайшов у підвалі щоденник діда Андрія. Він писав: *«Лампа — наше світло. Бережи її, Надю, і нашу родину»*.
— Бабусю, дивись! — Юрко підбіг із книжкою.
Надія прочитала і заплакала.
— Давайте полагодимо лампу разом, — промовила вона.
Сергій взяв паяльник, Олена пошила новий абажур, діти допомагали. Лампа знову засяяла.
Тепер вони збиралися під нею, читали старі записи діда, сміялися з його жартів.
— Він би пишався вами, — сказала Надія, коли вони сиділи разом у теплому світлі.
Сергій підняв чашку.
— За родину. І за лампу. Хай вічно світить.
*Якось дрібниця може нагодувати біль, але коли серце відкривається, вона ж стає мостом, що з’єднує нас знову.*
