Лямпочка ледь не розвалила родину
— Оленко, Василю, хто з вас розбив мою лямпочку? Це ж пам’ять про Грицька! — Надія Іванівна вдарила долонею по дубовому столу у вітальні старого дому Коваленків, і пил злетів із потертої скатертини з вишитими соняшниками. Будинок, збудований ще у тридцятих, пахнув старим деревом, нафталіном, свіжозвареним борщем і легким сирістю з підвалу. Антикварна лямпа з бронзовою основою у вигляді виноградної лози та зеленим абажуром, яку Надія берегла як спогад про покійного чоловіка Григорія, лежала на полинялому паркеті — абажур зім’явся, ніжка тріснула, оголивши дроти. Її сиве волосся було зібране у тугого пучка, квітчастий халат із соняшниками розвівався, а окуляри в роговій оправі запотіли від гніву.
Оленка, п’ятнадцятирічна онука, зірвалася з продавленого дивану, її темне волосся розкуйовдилося, а чорна футболка із котиками задралася, оголивши пояс джинсів. Вона ткнула пальцем у молодшого брата.
— Бабусю, це не я! — скрикнула вона. — Це Василь, він завжди все роняє, учора тут із м’ячем скакав!
Василько, дванадцятирічний хлопчисько у м’ятій синій толстовці, відклав планшет з перегонами. Його руде волосся стирчало, а очі розкрилися від обурення.
— Я?! Оленко, ти брешеш! — підскочив він. — Бабу, чесно, я не чіпав твою лямпу! Це Оля вчора тут тіктоки знімала, скакала, як цап!
Андрій, син Надії, увійшов у вітальню. Його робоча куртка, пропахла машинним маслом, звисала з плечей. Він був майстром на заводі, щетина блищала від поту, а під очима лежали тіні після нічних змін.
— Мамо, годі кричати, увесь дім гуде, — сказав він, кидаючи куртку на скрипучу вішалку. — Це ж просто лямпа, старий хлам! Нащо через неї скандал?
Марія, невістка Надії та мати дітей, розставляла тарілки на столі. Її світле волосся вибилося з неакуратного хвоста, фартух у плямах від борщу хитався.
— Андрію, не починай, — промовила вона напружено. — Це не хлам, це мамина пам’ять. Оленко, Василю, зізнавайтеся, хто винний!
Лямпа на підлозі перетворилася на символ родинного розбрату.
До вечора сварка розгорілася знову. У вітальні, освітленій тьмяною люстрою, лунали голоси. Надія сиділа у старомодному кріслі, латаючи шерстяну шкарпетку. Андрій пив чай із тріснутої кружки з написом «Найкращий майстер». Оленка гортала підручник, а Василько будував вежу з кубиків, яка миттєво розвалювалася.
— Оленко, я ж бачила, як ти вчора танцювала тут! — сказала Надія, окуляри зісковзнули на ніс. — Лямпа сама не впала!
Оленка шпурнула книгу на диван.
— Бабу, я не чіпала лямпу! Це Василь — він із м’ячем носився!
Василько схопився, кубики розлетілися.
— Я?! Оленко, навмисно! Бабу, вона бреше!
Андрій поставив кружку, чай розлиАле коли Василько знайшов у коморі старий щоденник діда Грицька, де той писав, як під цією лампою вони з Надією мріяли про велику родину, всі змовкли, витерли сльози й разом почали лагодити вилами на воді писаний антикваріат, що врешті став не просто світильником, а символом того, як дрібниці можуть об’єднувати, а не розділяти.
