**Повідок непорозумінь**
— Даниле, вставай і веди Тобі гуляти, я не робот! — Андрій Коваль вдарив долонею по кухонному столу, від чого задзвеніли чашки з недопитою кавою. Кухня пахла підгорілими грінками, свіжозвареною кавою та легким собачим духом. За вікном квітневе сонце заливало панельний двір, де діти вже ганялися на майданчику. Тобі, кучерявий золотистий ретривер з обшарпаною іграшкою в зубах, лежав біля дверей, сумно глянучи на повідець, що висів на гачку. Його карі очі благали, але сім’я була зайнята сваркою.
Данило, п’ятнадцятирічний син, уткнувся у телефон, де громила стрілялка з визгом шин. Його бездротові навушники болталися на шиї, а чорна толстовка з написом «Game Over» була вкрита крихтами від вчорашніх чіпсів.
— Тату, я вчора гуляв! — буркнув він, не відриваючись від екрану. — Нехай Оля йде, вона завжди відмовляється!
Оля, дев’ятнадцятирічна студентка, сиділа за столом, уткнувшись у ноутбук. Її темне волосся було зібране у неохайний пучок, а під очима лежали тіні від нічної підготовки до іспиту з соціології. На ній була розтягнута футболка з лого університету.
— Я? — фукнула вона, відриваючись від екрану. — Даниле, це ти Тобі завів, то ти й гуляй! У мене завтра залік, я не можу пса кожні п’ять хвилин виводити!
Ганна, їхня мати, увійшла на кухню, витираючи руки об фартух з вишитими волошками. Її світле волосся було розкривлене після прибирання, а голос тремтів від втоми й роздратування.
— Годі кричати! — промовила вона, ставлячи сковороду на плиту з шиплячим маслом. — Андрію, ти обіцяв вранці з Тобі погуляти! А ви, діти, зовсім зухвалі — завели собаку й кинули на мене!
Андрій, сорокарічний інженер, відклав місцеву газету, де читав про страйк на заводі. Його брови насупилися, а щетина блищала від ранкового світла.
— Я? Ганно, я о шостій ранку на завод їду! — гримнув він. — Це Данило Тобі випрошував, нехай і витягує!
Тобі, ніби відчувши бурю, заскиглив, випустивши іграшку — пошарпаного гусяка. Його хвіст ледве посмикнувся, але кухня стала полем бою, де пес був не просто твариною, а символом родинного хаосу.
До вечора сварка розпалилася з новою силою. Ганна готувала вечерю: котлети шипіли на сковороді, картопля булькотіла в каструлі, а кухня пахла смаженою цибулею та кропом. Тобі лежав біля дверей, його сумні очі стежили за повідцем, якого ніхто не чіпав. Данило грав у приставку у вітальні, крики з перегонів заглушали телевізор, де Андрій дивився новини про футбол. Оля друкувала есе у своїй кімнаті, навушники заглушували шум, а на столі лежали порожні банки від енергетика.
— Даниле, ти Тобі вигуляв? — гукнула Ганна, помішуючи картоплю дерев’яною ложкою.
Данило, не відриваючись від екрана, де його машина врізалася в стіну, пробурмотів:
— Ні. Нехай Оля йде, я зайнятий.
Оля, почувши своє ім’я, ввірвалася на кухню, зірвавши навушники.
— Зайнятий? — гаркнула вона. — Ти цілий день у ігри рубаєшся, Даниле! У мене дедлайн, есе на завтра! Тату, скажи йому!
Андрій, що сидів на дивані з пультом, зітхнув, потираючи скроні.
— Даниле, іди гуляти. Це твій собака, — промовив він, не відводячи погляду від телевізора.
Данило шпурнув джойстик на диван, його щоки почервоніли.
— Мій? Ви всі обіцяли допомагати, а тепер я один винен? — крикнув він. — Давайте Тобі віддамо, раз вам байдуже!
Ганна обернулася, її ложка брязнула об каструлю, а фартух здригнувся.
— Віддамо? — скрикнула вона. — Даниле, ти рік тому плакав, щоб його взяти! А тепер кинув? Усі ви такі — я сама за домом, за вами, за Тобі!
Оля заплющила очі, схрестивши руки.
— Мам, не починай. Я не винна, що в мене навчання! Тату, ти хоч раз Тобі вигуляв?
Андрій підвівся, його голос став голоснішим, заглушуючи телевізор.
— Олю, не нахвалюйся! Я з завода о дев’ятій вечора приходжу, спина тріщить! А ви тільки кричати вмієте!
У цю мить Тобі, стомившись від криків, підскочив до дверей, штовхнув їх лапою та вискочив у під’їзд — двері були привідчинені після того, як Оля забирала доставку. Родина завмерла, почувши його гавкіт на сходах, змішаний з шарканням лап.
— Тобі! — скрикнула Ганна, кинувши ложку, яка впала у мийку. — Даниле, це ти двері не зачинив?
Данило поблід, зірвавшись з дивану.
— Я? Це ж Оля вранці виходила за піц— Ні, це ти завжди все на мене звалюєш! — скрикнула Оля, але вже бігла назустріч братові, усі разом вибігли у під’їзд, де Тобі радісно махав хвостом, ніби зрозумів, що саме ця сварка нарешті об’єднала їх усіх.
