**Повідок непорозуміння**
— Рома, вставай та виведи Барсіка на прогулянку, я не робот! — Василь Іваничук ударив долонею по кухонному столу, від чого задзвеніли чашки з недопитою кавою. Кухня пахла підгорілими грінками, свіжозвареною кавою та легким собачим духом. За вікном квітневе сонце заливало панельний двір, де діти вже носились на майданчику. Барсік, пухнастий золотистий ретривер з потрепаною іграшкою в зубах, лежав біля дверей, сумно дивився на повідець, який висів на гачку. Його карі очі благали, але сім’я була зайнята сваркою.
Роман, п’ятнадцятирічний син, уткнувся в телефон, де гриміла стрілялка з визгом шин. Бездротові навушники його висіли на шиї, а чорний худі з написом «Game Over» був посипаний крихтами від учорашніх чіпсів.
— Тату, я вчора гуляв! — буркнув він, не відриваючись від екрана. — Хай Оля йде, вона завжди відмазується!
Оля, дев’ятнадцятирічна студентка, сиділа за столом, уткнувшись у ноутбук. Її темне волосся було зібране в неохайний пучок, а під очима лежали тіні від нічної підготовки до іспиту з історії. На ній була просторна футболка з логотипом університету.
— Я? — фыркнула вона, відриваючись від екрана. — Рома, ти Барсіка завів, ти й гуляй! У мене завтра залік, я не можу кожні п’ять хвилин виводити пса!
Марія, їх мати, увійшла на кухню, витираючи руки об фартух з вишитими соняшниками. Її світле волосся було розкуйовджене після прибирання, а голос тремтів від втоми й роздратування.
— Годі кричати! — сказала вона, ставлячи сковороду на плиту, де шипіла олія. — Василю, ти обіцяв зранку вивести Барсіка! А ви, діти, зовсім знущаєтеся — завели собаку й кинули на мене!
Василь, сорокап’ятирічний інженер, відклав місцеву газету, де читав про протести на заводі. Його брови насупилися, а щетина блищала в ранковому сонці.
— Я? Маріє, я о шостій вже на роботі! — гримнув він. — Це Роман Барсіка випрошував, нехай сам і доглядає!
Барсік, ніби відчувши бурю, заскулив, випустивши іграшку — пошарпаного гумового ведмедика.
До вечора сварка спалахнула з новою силою. Марія готувала вечерю: котлети шипіли на сковороді, картопля пыхтіла в каструлі, а кухня пахла смаженою цибулею та петрушкою. Барсік лежав біля дверей, його сумні очі стежили за повідцем, який ніхто не брав. Роман грав у приставку в вітальні, крики з гончої гри перекривали телевізор, де Василь дивився новини про футбол. Оля друкувала реферат у своїй кімнаті, навушники заглушували галас, а на столі лежали порожні банки від енергетика.
— Рома, ти Барсіка вигуляв? — голосно спитала Марія, помішуючи картоплю дерев’яною ложкою.
Роман, не відриваючись від екрана, де його машина врізалася в стіну, пробурчав:
— Ні. Нехай Оля йде, я зайнятий.
Оля, почувши своє ім’я, ввірвалася на кухню, скинувши навушники.
— Зайнятий? — гримнула вона. — Ти цілий день у стрілялки граєш, Роман! У мене дедлайн, реферат на завтра! Тату, скажи йому!
Василь, який сидів на дивані з пультом, зітхнув, потираючи скроні.
— Рома, іди погуляй. Це твій пес, — сказав він, не відводячи очей від телевізора.
Роман кинув геймпад на диван, його щоки почервоніли.
— Мій? Ви всі обіцяли допомагати, а тепер я один винен? — закричав він. — Давайте віддамо Барсіка, раз вам байдуже!
Марія обернулася, її ложка брязкнула об каструлю, а фартух затремтів.
— Віддамо? — скрикнула вона. — Рома, ти рік тому плакав, щоб його взяли! А тепер кидаєш? Усі ви такі — я сама за домом, за вами, за Барсіком!
Оля заплющила очі, схрестивши руки.
— Мам, не починай знову. Я не виненВони зрозуміли, що справжня родина — це коли кожен ділиться не лише обов’язками, але й турботою, і навіть найменший член сім’ї, як Барсік, може навчити їх чути один одного.
